Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

— А, хай вам чорт, татоньку! — вигукнув Тонсар, побачивши, як увіходить тесть, і вважаючи, що той ще нічого не їв. — Ви сьогодні раненько розкрили свою пельку! Нічого для вас не наготовано… А як мотузка, що ми обіцялися зробити? Просто навіть дивно, скільки ви готуєте їх звечора і скільки в вас готово вранці! Давно б вам слід було скрутити оту, що поклала б край вашому існуваннячку, бо ви стали нам щось дуже дорого коштувати…

Жарт селянина й робітника завжди дотепний, він полягає в тому, щоб до кінця висловити свою думку, посиливши її забавним виразом. Не інакше роблять і в салонах. Тільки тонкість розуму заступає там виразність грубості,— у цьому вся різниця.

— Нема тестя, — відповів старий. — Розмовляй зі мною, як з гостем. Бажаю пляшечку найкращого.

Кажучи це, Фуршон ударив монетою в сто су, що блиснула, наче сонце, в його долоні, по поганенькому столу, до якого він присів, такому ж вартому уваги своєю скатертю, у жиру, як і чорними опіками, винними плямами та зарубками. При звуку монети Марі Тонсар, створена, наче корвет, для наскоків, кинула на діда хижий погляд, що іскрою блиснув в її блакитних очах. Тонсарша, приваблена дзвоном металу, вийшла із своєї кімнати.

— Ти завжди говориш грубощі моєму бідному батькові,— сказала вона Тонсарові.— А проте ось уже рік, як він добре заробляє; дай бог, щоб це робилося чесно! Ану, подивимося!.. — сказала вона, кидаючись на монету й видираючи її з рук Фуршона.

— Піди, Марі,— поважно сказав Тонсар, — там над дошкою є ще пляшкове вино.

Вино на селі все буває тільки однієї якості, але продається воно у двох виглядах: вино з бочки і пляшкове вино.

— Звідки це у вас? — запитала Тонсарша свого батька, опускаючи монету в кишеню.

— Філіппіна, ти погано скінчиш! — сказав старий, хитаючи головою і не намагаючись повернути свої гроші.

Фуршон, безперечно, вже зрозумів усю марність боротьби із своїм страшним зятем і дочкою.

— От іще одна пляшечка вина, що ви мені продаєте за сто су, — додав він гірко, — ну, та це остання. Піду від вас у «Кав'ярню миру».

— Мовчи, тату, — заперечила білотіла й жирна шинкарка, досить схожа на римську матрону. — Тобі потрібна сорочка, чисті штани, інший капелюх, і я хочу бачити тебе в жилетці.

— Я ж казав уже тобі, що це було б для мене розором! — вигукнув старий. — Коли люди вважатимуть мене багатим, ніхто мені нічого більше не дасть.

Пляшка, принесена білявою Марі, перервала красномовність старого, що належав до тієї породи людей, у яких язик дозволяє собі говорити все й не відступає ні перед якою думкою, хоч би яка жорстока вона була.

— Ви так-таки не хочете нам сказати, де це ви хапаєте стільки грошей? — спитав Тонсар. — Ми б теж пішли туди, ми всі!..

Закінчуючи плести пастку, лютий шинкар уважно розглядав штани свого тестя і незабаром побачив у них округлу опуклість, утворену другою п'ятифранковою монетою.

— Ваше здоров'ячко!.. Стаю капіталістом, — сказав дядько Фуршон.

— Якби ви схотіли, давно б ним стали, — сказав Тонсар, — можливостей у вас на це вистачить… Тільки от чорт просвердлив вам надто широку горлянку, все туди й провалюється.

— Ну, гаразд, я зіграв свою штуку з видрою цьому паничеві з замку, що приїхав з Парижа, — от і все!

— Якби більше народу приїжджало дивитися Авонські джерела, — сказала Марі,— ви б забагатіли, дідусю Фуршон.

— Атож, — відповів старий, допиваючи останню склянку з пляшки. — Та тільки, граючися з видрами, я видр розлютив, одна з них кинулася мені просто в ноги і тепер принесе мені більше як двадцять франків баришу.

— Б'ємось об заклад, татусю, що ти змайстрував свою видру з паклі,— сказала Тонсарша, лукаво поглядаючи на батька.

— Коли ти мені даси штани, жилет, шлейки з пружком, щоб не дуже соромити Вермішеля на нашій естраді в «Тіволі», бо дядько Сокар завжди на мене бурчить, я тобі, дочко, залишу монету, — твоя думка того варта. Я б зміг ще разок заманити панича з замку, — може, він з цього випадку приохотиться до видр!

— Піди-но, принеси нам ще пляшечку, — сказав Тонсар дочці.— Якби в татка справді була видра, він би її нам показав, — продовжував він, звертаючись до жінки і намагаючись піддражнити Фуршона.

— Боюсь я побачити її на вашій пательні! — відповів старий, підморгуючи одним із своїх маленьких зеленкуватих очиць, спрямованих на дочку. — Філіппіна вже замотала мою монетку. А скільки ви в мене їх повитягали, отих самих монеток, то мені на одяг, то мені на харч!.. І все кажете, що я й пельку свою розкрив, і ходжу я обідраний…

— Продали ж ви, татусю, своє останнє вбрання, щоб попити вареного вина в «Кав'ярні миру»! — сказала Тонсарша. — Не дарма ж Вермішель хотів вам перешкодити…

— Вермішель?.. Він, кого я частував? Вермішель не може зрадити свого друга. Ні, це його кінтал старого свинячого сала на двох лапах, який він не соромиться звати своєю дружиною!

— Чи він, чи вона, — відповів Тонсар, — а може, Бонебо…

— Коли це був Бонебо, — продовжував Фуршон, — який сам весь час стирчить у кав'ярні… я… йому… задам!

— Ну, й що ж з того, гультяю, що ви продали свої речі? Продали так продали, ви ж повнолітній! — відповів Тонсар, плескаючи старого по коліну. — Ану, позмагайтеся-но з моїми бочками, пофарбуйте-но собі горлянку! Татусь, пані Тонсар, має на це повне право, і це буде краще, ніж тягати свої грошенята до Сокара!

— І подумати тільки,