Читати книгу - "Кінець Жовтого дива"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Може, це артисти репетирують роль злодіїв?
— Цілком можливо. Носяться ж чутки, що скоро екранізують «Гьорогли Султана»[31].
— Дива!
— Коли настане страшний суд, сусіде, кажуть, святий отець Баховутдін вийде з могили!
— Ей, святенники, явіть-но свої світлі лики!
В цей саме час ми наздогнали юрбу, захекані, спітнілі, наче коні, і кинулись до злочинців, розштовхуючи юрбу.
— Хашиме, чого ти дивишся, відкрий їм лиця, нехай люди побачать! — розпорядився Атаджанов.
Я зірвав савани з живих трупів. Вражена юрба ахнула, на мить заклякла, мов загіпнотизована, потім сколихнулась, як штормове море.
— Та це ж зовсім не шейх Адил, а Адил-баттал!
— Верховода всіх злодіїв. Недалеко ж утік…
— Від людей не втечуть!
— Хабарник!
— Брехун!
— Облудник!
— Бий їх! — закричав хтось там.
Ненависть до злочинців була, видно, мов та бомба уповільненої дії, і ось тепер вона вибухнула. Одне слово, артилерійський обстріл був такий, як треба, і слід визнати, що основний удар дістався по мені й Салімджану-ака: адже ми повинні були захистити злочинців од самосуду. Не знаю, чим би все це закінчилось, якби не підоспіли дружинники.
Сяк-так ми доправили Аббасова й Могильника до відділення, вклали на диван. Ось Адил-баттал розплющив каламутні очі:
— Пити…
Салімджан-ака подав йому склянку води. Аббасов ухопив ї тремтячими руками, облизнувся, та в цю мить його погляд став більш осмисленим — він жбурнув склянку, цілячи в полковника.
— Ні, я ще не мертвий, я не вмру! — закричав він, силкуючись підвестись на ноги, зуби його цокотіли, очі заокруглилися, з рота виступила піна, по обличчю покотився піт. Він трохи звівся, обіпершись на руку, і вигукнув знову, задихаючись:
— Щось із серцем… Ні, я не вмру!
— Так, ще поживете, — байдуже вставив Салімджан-ака. — Адже перед судом доведеться за все відповісти.
— Злочин безсмертний!
— Заспокойтеся.
— Міліції ніколи не діждатись спокою!
— Випийте водички.
— Салім! Я тебе задавлю власними руками! — крикнув Адил-негідник, кидаючись на полковника з простягнутими руками, але тут же впав ниць на диван і зсунувся додолу. Адил Аббасов був мертвий. Уклавши його на диван, ми викликали лікаря-експерта…
Дружини відмовилися забирати тіло, тому на четвертий день його поховали коштом міліції. Самад-ака Кадиров запропонував прибити на стовпці біля його могили дощечку з таким написом:
«Тут поховано Адила Аббасова — уособлення злочинства, хабарництва, скнарості, егоїзму, пихи і здирства. Рік народження невідомо. Помер 14 липня на світанку».
Того дня місто зітхнуло глибоко й вільно, мовби й насправді позбавилось гніту казкового чудовиська — Дива. І здавалося, птахи защебетали веселіше, сонячні промені зробились теплішими, квіти стали кращими, пахучішими. Дітвора налягла на морозиво, а чоловіки нишком («Хоч би не застукали міліціонери або дружинники!») вихилили по чарці-другій.
Злочинність в особі Адила-баттала закопали в сиру землю. Городяни, хоч і неофіційно, влаштували собі свято. «Прощай, баттале!» — не сумуючи, як ви розумієте, вигукнув ваш покірний слуга, тобто я, Хашимджан, і теж приєднався до веселощів.
Місто моє квітуче
Таким чином, дорогі мої друзі, от я й закінчую свою розповідь, в якій було всього потроху: і правди, і вигадки, і смутку, і радощів. Ви, дорогі товариші, сподіваюсь, самі зрозумієте, догадаєтесь, що й в останньому розділі ваш Хашимджан знову забігає наперед. Але так буде, неодмінно буде. Знаю, знаю, достоту набрид вам, та якщо признатися щиро, і я сам стомився. Я міг би, звичайно, на цьому поставити крапку й розпрощатися з вами, але бачу, що треба ще підбити деякі підсумки.
Після того, як у нашому місті охоронцем порядку став народ, ми, міліціонери, мимоволі перетворились на справжніх нероб: то граємо в шашки, то в «слова», а одного разу організували футбольну команду й зіграли з старшокласниками сусідньої школи. Матч програли з рахунком вісімнадцять — нуль. Попробували взятися за художню самодіяльність і виступати з концертами, але Сурата-ака призначили редактором районної газети, і через те з нашого наміру також нічого не вийшло.
Майор товариш Халіков перейшов у відділення міліції Багішамала.
Самада-ака провели на пенсію. Прощання було дуже зворушливим.
Саме в такий період, коли працівники нашого відділення розбредались хто куди, Салімджана-ака й голову виконкому товариша Умарова несподівано викликали до Ташкента в міністерство. По правді, я з острахом чекав повернення наставника, хіба мало що?.. Та Салімджан повернувся задоволений, аж сяяв.
— Хашиме, синку! — вигукнув він, обнімаючи мене.
— Знову вітати? — запитав я обережно.
— Не мене треба вітати, а я повинен привітати! Тебе, всіх наших товаришів.
— Дякую, товаришу полковник, від імені колег-дармоїдів! — клацнув я закаблуками, віддаючи честь.
Отже, ось з чим вітав мене Салімджан-ака. Відбулась офіційна церемонія передачі функцій відділення міліції в руки представників народних дружин. В урочистостях брали участь працівників міністерства, обласного управління. Сурат-ака на громадських засадах призначався керівником районної добровільної міліції. Обехеес очолив наш славний пенсіонер Мамаразик-ака, Начальником кримінального розшуку стала, на пропозицію жінок району, Мархамат Касимова — енергійна жінка, яка недавно вийшла на пенсію, а до цього тридцять вісім років працювала суддею. Район наш проголосили дослідно-показовим. Представник міністерства закінчив свій виступ такими словами: «Товариші, тепер справа за вами, тримайтесь! На нас дивиться вся країна!» При цих словах уся маса людей, які зібралися на головній площі, гукнули як один:
— Обіцяємо, не підведем! Це прозвучало
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінець Жовтого дива», після закриття браузера.