Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

– О, знаю, знаю: повчання, нескінченні повчання в чесності! Нас оберігали від усяких спокус від самої колиски. Але така чесність штучна, вона нетривка, як вода, і не встоїть перед спокусами,– як ми з тобою переконалися сьогодні вночі. Бачить бог, досі я не мала навіть тіні сумніву в своїй закостенілій, непохитній чесності. А тепер… тепер, Едварде, коли перед нами постала перша справжня спокуса, я переконалася, що чесність нашого міста ламаного шеляга не варта, так само як і моя чесність... і твоя, Едварде. Гедліберг – мерзенне, зашкарубле, фарисейське місто. Єдина його доброчинність – це чесність, якою він так уславився і якою так чваниться. Але я певна: якщо одного дня чесність нашого міста буде піддана великій спокусі, то слава його розсиплеться, мов карткова хатка. Ну от, я в усьому призналася, і на серці відразу полегшало. Я – дурисвітка, все життя була дурисвіткою, сама того не відаючи. І нехай мене не називають більше чесною, я цього не втерплю.

– Атож, Мері! Я... я теж так вважаю. Дивно це... Надто дивно! Хто б міг подумати...

Запала тривала мовчанка, обоє замислилися. Нарешті дружина підвела голову й сказала:

– Я знаю, про що ти думаєш, Едварде.

Заскочений зненацька, Річардс зніяковів.

– Мені соромно признатися, Мері, але...

– Не біда, Едварде, і я думаю про те ж саме…

– Сподіваюсь... Ну, то кажи.

– Ти думав, як би то дізнатися, що саме Гудсон сказав чужинцеві?

– Твоя правда! Мені соромно, Мері, я відчуваю себе злочинцем! А ти?

– Ні, мені вже не до того. Нумо, постелімось у вітальні. Треба стерегти торбину. Вранці, коли відчинять банк, віднесемо її туди… Боже мій, боже мій! Яку ми зробили помилку!

Коли постіль у вітальні було постелено, Мері знову заговорила:

– «Сезаме, відкрийся!» Що ж він міг сказати? Як би вгадати ці слова? Та годі, треба лягати.

– І спати?

– Ні, думати.

– Гаразд, будемо думати.

На цей час і подружжя Коксів теж устигло і посваритися, і помиритися, і тепер вони теж лягали спати, вірніше, не спати, а думати, думати, перевертатися з боку на бік і сушити собі голову, що ж міг сказати Гудсон тому волоцюзі – золоті слова, слова, оцінені тепер в сорок тисяч доларів готівкою!

Міська телеграфна контора працювала тієї ночі довше, ніж звичайно, і то ось із якої причини: випусковий Коксової газети був водночас і місцевим представником «Асошіейтед прес». Точніше сказати, почесним представником, бо його дописи – тридцять слів кожен – якщо й друкувалися, то яких-небудь чотири рази на рік. Але тепер справа була інша. На його телеграму, з повідомленням, що йому пощастило довідатись, надійшла негайна відповідь: «Давайте повністю всіма подробицями тисяча двісті слів».

Неймовірно! Випусковий зробив, як йому було наказано, і став найпопулярнішою особою на всі Сполучені Штати.

Наступного ранку ще перед сніданком ім’я непідкупного Гедліберга було на устах в усієї Америки від Монреаля до Максіканської затоки, від льодовиків Аляски до апельсинових гаїв Флоріди. Мільйони й мільйони людей обмірковували справу про незнайомця з його золотою торбиною, непокоїлися, чи знайдеться та людина, і нетерпляче чекали подробиць.

II

Вранці Гедліберг прокинувся уславленим на весь світ, здивованим, щасливим і гордовитим. Гордовитим понад усяку міру. Дев’ятнадцятеро його наймаєтніших громадян разом з дружинами потискували одне одному руки, сяяли усмішками, обмінювалися привітаннями й казали, що після такої події у мові з’явиться нове слово «гедліберг», як синонім слова «непідкупний», і що це слово залишиться в словниках навіки. Громадяни щаблем нижчі та їхні дружини поводились майже так само. Кожне бігло в банк помилуватися на торбину із золотом; опівдні з Брікстона та інших сусідніх міст посунули тлуми заздрісників; надвечір і наступного дня з усіх кінців країни почали прибувати репортери, що хотіли переконатись на власні очі в існуванні торбини, вивідати її історію, описати все заново й зробити нашвидку зарисовки: самої торбини, будинку Річардсів, будинку банку, пресвітеріанської церкви, баптистської церкви, міського майдану та зали міської управи де мала відбутися процедура передачі грошей законному власникові; з’явилися шаржовані портрети подружжя Річардсів, банкіра Пінкертона, Кокса, випускового, преподобного містера Берджеса, поштмейстера і навіть Джека Голідея – добродушного гультяя й нероби, що жив з рибальства та полювання,– приятеля всіх хлопчаків та безпритульних псів у місті. Бридкий маленький Пінкертон з єлейною усмішкою показував торбину всім охочим і радісно потирав свої пухкі ручки, натякаючи і про давнє чесне ім’я Гедліберга, і про те, як він справдив його, і про те, що цей приклад, безперечно, підхопить уся Америка, і він стане новим етапом у справі морального відродження країни... І так далі, і так далі.

Наприкінці тижня піднесення трохи вляглося. На зміну бурхливим гордощам і радощам прийшла твереза, тиха, мовчазна втіха, що не потребує балаканини,– вірніше, почуття глибокого задоволення. Обличчя всіх гедлібержців світилися мирним, безхмарим щастям.

А потім настала поступова зміна,– настільки поступова, що спершу її майже ніхто не помітив, може, навіть зовсім ніхто, окрім Джека Голідея, що завжди все помічав і завжди з усього глузував. Він ніби жартома став закидати, що в декого вигляд уже далеко не такий щасливий, як день-два тому; далі він заявив, що обличчя у них явно смутнішають і тоді, що вигляд у них стає просто кислий; нарешті, він заявив, що загальна задума, неуважність та кепський настрій досягли таких розмірів, що тепер йому за іграшки залізти до кишені найзажерливішого скнари в місті, не порушивши цим його глибокої задуми.

Голова кожної з дев’ятнадцяти наймаєтніших родин, приблизно водночас лягаючи спати, промовляв – звичайно, разом із зітханням – такі слова:

– І що ж усе-таки сказав Гудсон?

А його дружина, здригаючись, відповідала:

– Облиш! Що за жахливі думки лізуть тобі в голову! Жени їх геть, бога ради!

Однак другого вечора чоловіки знову ставили те саме запитання, і знову чули на нього ту ж саму відповідь. Тільки вже менш сувору.

На третій вечір, охоплені тугою, вони цілком машинально знову ж таки повторювали те саме. Цього – разу і наступного – їхні дружини пом’ялися, ніби хотіли щось сказати, але так нічого й не сказали.

А на п’ятий вечір вони здобулися на слово і з мукою в голосі