Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

Стара скрушно хитала головою, дивлячись у землю і витираючи мокре обличчя.

— І хати попалили?

— Усе прахом… прахом усе пішло… Для круків пожива, а для людей скорбота і сльози, — зітхнула Яруга.

— Вони рушили далі? — спитав Візун.

На це запитання Яруга не змогла відразу відповісти й постукала себе пальцем по лобі, щоб зосередитись.

— Я лежала непритомна на землі, коли мене Живя накрила плащем… і нічого не бачила…

Тим часом підплив другий човен. Привіз він старого слугу, який, сховавшись в очереті, цілу ніч простояв по шию у воді й лише вдосвіта знайшов якийсь човник, щоб дістатись на ньому до острова. Він розповідав, що поморці, пограбувавши і спаливши весь окіл, настрахані вночі якоюсь звісткою, квапливо відійшли в свої ліси. Він чув, ніби вони хотіли плоти й човни зв'язати докупи і переправитись на Ледницю по скарби, але їх сполошив гонець, що саме примчав з границі. І от на тому березі залишились тільки попіл та руїни, витолочені поля й непоховані трупи. Заспокоївшись, Візун повернувся до свого хворого; Доман ще спав, а добудитись його було важко. Отож старий приготував страву і, сівши на ослоні, очікував, поки той сам прокинеться. Тільки іноді прикладав йому до лоба та до серця руку — лоб був гарячий, а серце збуджено калатало. Рани вже затягнулись і присохли. Опівдні, важко зітхаючи, Доман прокинувся; хотів було підвестись, але не зміг; не знав, де він зараз; тільки після того, як заговорив Візун, Доман поступово прийшов до пам'яті. Старий наказав їсти й пити і ні про що не розпитувати; коли хворий підживився, лише тоді дозволив йому заговорити. Мов крізь сон пригадав Доман своє весілля, несподівану тривогу, втечу з Мілею, погоню, смерть дівчини, потім неволю, знущання, останні зусилля врятуватись і боротьбу з водою, боротьбу, в якій, хоч і знесилений був, зумів перемогти і дістатись до острова. Пригадав, як у важкій гарячці він відчайдушно захищався від смерті й заціпеніння, як підкидали та несли його хвилі, як тонув та рятувався з топелі, аж поки, нарешті, вже біля берега не побачив над собою знайоме обличчя старого Візуна… Про нещасливе весілля Доман не міг говорити, Візун не хотів слухати.

— Вичунюй швидше, набирайся сил, — сказав жрець, — потім — на коня і гайда разом з усіма провчити поморцівї Ми тепер, мов бджоли у вулику без матки: нема кому вести нас, нема кому наказувати; усі загинемо, якщо так продовжуватиметься. Лешків не захотіли, то хай першого-ліпшого виберуть, без глави ж не залишимось. Боги нам віщують: «Виберіть малого, виберіть покірного й убогого…»

Ні цього дня, ні наступного Доман не міг підвестися з ложа: його палила спрага, він марив уві сні, пробуджувався від власного крику і знову поринав у дрімоту. Візун приходив, висиджував коло нього і йшов геть. Двічі, коли спав Доман, підкрадалася до хати Дзіва. Постоявши під дверима і впевнившись, що він спить, вона обережно переступала поріг, дивилася на бліде його обличчя і, зашарівшись, злякано вибігала з хати. Боялася, щоб хто не застукав її тут, а бачити його жадала, хоч і соромно їй було за саму себе.

На третій день Доман підвівся з ложа; він уже міг сидіти і трохи заспокоївся. Дзіва більше не з'являлась. Та ось надвечір прийшла її черга хворому й старому страву нести… Вона завагалася: їй хотілося йти і водночас боязко було. Коли прийшла, Візуна не було дома, застала одного Домана. Він побачив у віконечко, як вона випурхнула з сіней, і загукав:

— Дзіво! Дзіво! Іди рану мені перев'яжи та обклади свіжим листям, якщо маєш жаль у серці.

— Це тобі й Візун зробить, — здаля відповіла дівчина, намагаючись утекти.

— У старого руки трясуться, — мовив Доман.

Дзіва хотіла зайти і все ще вагалася, аж тут — Візун на поріг. Доман, побачивши його, повторив прохання.

— Іди перев'яжи йому руку! — наказав старий. — Кому ж, як не дівчатам, це робити?

Дзіва змушена була послухатись і, почервонівши, разом із старим увійшла до хати. Доман сидів на ослоні в сорочці та сіряку; сорочка розхристалась, і дівчина помітила у нього на грудях широкий шрам від рани, заподіяної її рукою. Дзіві здалося, ніби Доман навмисне відхилив комір, щоб той шрам показати. Вона мовчки, слухняно підійшла, квапливо приклала до руки свіжого подорожника, вискочила за двері й стрілою полетіла до храму.

Візун з Доманом багатозначно перезирнулись.

— Дівчина боїться тебе, — сказав старий, — а ти, безсовісний, знову на неї задивляєшся.

— Я, може, й забув би її, якби хвилею мене не прибило сюди, — відповів Доман.

— Так уже судилося, — прошепотів Візун.

— Так уже судилося, — повторив Доман, і вони обидва замовкли; старий поплентався в куток, ніби хотів, щоб хворий не побачив виразу його обличчя.

На другий день Доман спробував вийти і сісти на порозі, але дівчина вже не показувалася. І він пообіцяв собі за кілька днів, як тільки вичуняє й набереться сил, відразу ж повернутись додому. Тим часом, просидівши отак на холодному вітрі й росі до пізньої ночі, Доман знову занедужав. Візун поклав його на ліжко вже з нападом гарячки. З жалем дивився старий, як ослаб хлопець, і дуже засмутився; від цього, мабуть, і сам звалився, скаржачись на ломоту в кістках. Цього ж дня Дзіву покликали доглядати обох хворих. Вона не дуже відмовлялась; побачивши, що Доманові стало гірше, з усією ніжністю почала відходжувати його, намагаючись тільки не зустрічатися з ним поглядом, не вступати в розмову. Доман дуже зрадів, коли вона прийшла, і, боячись її злякати, сидів мовчки. І дівчина увесь час мовчала, тільки коли виходила, несміло звела на нього очі, проте, швиденько зачинивши двері, побігла.

З того ранку Яруга блукала по острові. Було тут старій непогано, бо пілігрими весь час до неї зверталися й годували. Та й від храму їй дещо перепадало. Вона, зв'язавши мітлу, підмітала коло тинів і порогів. Було тут з ким побалакати; хоч острів і невеличкий, могла вволю находитися за день, а засинала де-небудь під деревом, вкрившись плахтою, до чого вже здавна звикла. З цікавості Яруга зазирала у кожен закуток. То підсідала на лузі до прочан, що збирались купками, то примощувалась під старою вербою на березі озера, то на порозі одної з хат.

Якось помітила вона, що від Візуна виходила Дзіва, і сама захотіла зазирнути до хати старого. Прочинила