Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він закінчив прокляття і замовк. Князі наказали відвести його геть і самі відійшли, розгнівавшись. Довго знущалися над ним німці, та Доман усе витерпів. Нарешті його, зв'язаного, разом з іншими повели на берег, де вже лежало чимало бранців. Під вербою Мірша Доман, знепритомнівши, звалився на землю. Руки в нього були скручені вірьовками, ноги ж залишались незв'язаними.
До вечора труп убитої Мілі самотньо лежав на березі. Як тільки сторожа поснула, Доман поповз до води, стрибнув і зник.
IV
На острові Ледниці над озером зібралось багато люду; він стояв, вдивлявся у вечірню млу і прислухався. З далекої землі вітер доносив лемент і запах диму, по якому можна було здогадатися, що десь горять оселі; а вода прибивала до острова трупи і, здавалось, вони просили, щоб їх тут поховали. Пливли дівчата в зелених вінках, повбирані, як на весілля, літні жінки у білих намітках, які вже порозв'язувала вода, маленькі дітки зі стиснутими кулачками і широко розплющеними від жаху, сліпими оченятками. Западав морок, тільки на протилежному березі виднілись вогні і дим, що під вечір стелився, мов сині хустини.
Всі повибігали з храму і стали на березі: Візун, із костуром у руці, сивоволоса Наня, зблідла Дзіва та інші охоронниці Знічового вогню, біля якого зосталась лише одна жриця. Стояли мовчки, дивилися й слухали; коли ж припливав до берега труп, гнаний вітром, хто-небудь нахилявся, щоб подивитись — чи не свій це, бува?
«Невже прийдуть поморці? Невже нападуть на святий храм? Що ж тоді робити: кинути його і тікати чи залишитись біля святого вогню й дати убити себе?» Такі думки всіх гнітили, але ніхто не смів уголос висловлювати їх. Ніколи жоден з ворогів не насмілювався напасти на Ледницю. Не вперше по той бік озера палали пожежі й лунали розпачливі крики, але завжди вороги тікали, хоч як їх вабили у храмі скарби.
На острові було кого захопити в неволю, та для оборони цього люду — замало. В більшості це жінки, дівчата, недолугі старці та діти. Зброя б тут знайшлася: під навісами лежало вдосталь її, захопленої під час війни і принесеної сюди в пожертву богам, але ж хто міг узяти тут зброю до рук? Надто слабкі були ці руки. Всі поглядали на старого Візуна, який стояв на пагорку, спершись на костур, і дивився на другий берег. Хотіли прочитати з його обличчя, що він думає, але воно ніби закам'яніло від муки. Не зворухнулася жодна зморшка, не здригнулися вуста, не змигнули і не затуманились сльозою задивлені вдаль очі. Вже звечоріло і нічого не було видно, але всі стояли й позирали то на Візу на, то на протилежний берег.
Раптом щось плюснуло. Чи це риба скинулася, чи людина рятувалась — у темряві важко було визначити. Щось виринуло і знову зникло. Котилися одна за одною хвилі. Хтось поволі плив через озеро. Візун зійшов із пагорка й наблизився до берега: він помітив плавця. Над водою показалась голова з довгим і мокрим волоссям… Невідомий наближався до острова. Ще хвилина, і він би вже дістався берега, але, здавалось, йому забракло сил.
Візун сам метнувся йому назустріч, увійшов у воду — спочатку по кісточки, потім по коліна — і простяг руки: потопаючий наблизився, останнім зусиллям підплив до старого й ухопився за рятівну долоню. І старець витягнув його, вже зомлілого, на берег. Підбіг на поміч служник, нещасного підняли, — він ще дихав; здавалось, поринув у сон після тяжкої втоми. На його тілі запеклася кров і синіли рани… Візун приклякнув над ним.
— Домане! Дитино моя! Ти ще живий? — заволав він.
Очі в Домана розплющились і знову ж заплющились. Його підняли, розстелили на траві сіряка, якого Візун зняв із себе, поклали і вкрили опанчею. Старий стояв над ним на колінах. Віддалік юрмилися жінки. Дзіва, зачувши ім'я Домана, стривожилась і підійшла ближче. Візун крикнув, щоб вона принесла чогось теплого напитись. Доман уже ледве дихав і не міг говорити. Візун, нахилившись, розтирав йому долонями тіло. Всі кинулись рятувати Домана. Стара Наня побігла готувати зілля, яке могло б повернути життя. Поступово молодий владика почав ніби пробуджуватись зі сну; Дзіва, не тямлячи себе, забувши про свою сором'язливість, сама поїла його, присівши навколішки. Прийшла сивоволоса Наня, Доман розплющив очі, але повіки знову безсило склеплялись. Уже вночі його поклали на сплетені з гілля ноші й понесли до Візунової хати. Старий поступився Доману своєю постіллю і сів поруч на ослоні. Сам перев'язав рани. В храмі завжди зберігалося багато всякого зілля для хворих. Візун знався на ліках і сподівався відходити свого колишнього вихованця. Після розтирання і теплого напою Доман заснув глибоким сном.
Упевнившись, що йому стало краще, Візун знову вийшов на берег. Від зухвалих поморців усього можна було сподіватись, навіть нічного нападу невеличкого загону на Ледницю. Ніхто аж до самого ранку не лягав на острові спати. Усі в тривожному чеканні сиділи на березі. Починало ледь-ледь сіріти, а довкола панувала тиша; на озері вже не видно було плаваючих трупів, на другому березі погасли вогні; Візун помітив при блідому досвітньому світлі якусь чорну плямку на лисніючій водній гладіні… І ця плямка наближалась до острова.
Хтось повільно плив на човні, ніби його несла хвиля, — саме вітер віяв з того боку. Часом човник зупинявся, але знову під поривом вітру повертався і плинув далі. Світало, і старий незабаром розгледів у вутлому човнику згорблену жінку, що ніби куняла, накрившись плахтою. Коли розвиднілося, лупинка ця прибилася до берега і, загойдавшись, зупинилася. Жінка прокинулась, озирнулась навколо, підвелася, згорнула плахту, взяла ціпка і, ступнувши непевним кроком на берег, упала в воду.
Була то нещасна Яруга, якої поморці не вбили, бо побоялись її чарів. Уночі, помітивши на березі забутий кимось човник, вона сіла в нього, відштовхнулась ціпком від берега й віддалася на волю вітру і хвиль. Опинившись у воді, стара відразу ж прийшла до пам'яті: відчула в собі бадьорість і силу й вилізла на берег. Візун підвівся; Яруга впізнала жерця і, піднісши руки, повільно пошкандибала до нього.
— Живя, моя богиня, врятувала мене від смерті. Вже Марена хапала за горло, хотіла потягнути до ями… А Живя, як добра мати, прикрила мене своїм плащем…
— А багато люду загинуло? — запитав Візун.
— Чи багато? Всі, хто був…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський», після закриття браузера.