Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Ближче до виходу нам зустрівся десяток кімнат обладнаних під житло. До речі, на карті вони обведені зеленими лініями. Досить просторі приміщення, обставлені двоярусними ліжками, із розрахунку на двадцять-тридцять осіб кожне. Я так зрозумів, тут мав жити обслуговуючий персонал. Одне приміщення було схоже на їдальню або обідню залу. Багато столів на чотири-шість чоловік та табурети. Ще однією знахідкою ми з Сашком негайно скористалися. Щоб уникнути плутанини, на дверях у ці приміщення, окрім букв «М» і «Ж», були стилізовані постаті чоловіка та жінки. (Трикутник вершиною вгору або вниз)

За всіма нашими пригодами про це якось не думалося, але як тільки я прочинив перші двері і побачив за нею білу пишність унітазу, природні потреби одразу нагадали про себе.

На відміну від складських приміщень у санвузлах горіло світло. Вода також була. Текла без напору, але все ж таки. Мабуть, десь зовні ще залишалися сонячні батареї, що виробляють енергію, а в системі каналізації задіяні підземні води.

Міцні, масивні двері з житлового комплексу вели до зручних гвинтових сходів, якими ми піднялися нагору. Там були ще одні двері, навіть товщі за нижні, і відкривалися чимось на зразок штурвала.

Шість повних обертів, і ми з Сашкою зробили крок у крихітне приміщення, половину якого займала іржава, закопчена після замикання і загоряння, трансформаторна шафа.

Точно! Дивлячись на неї, я згадав, що позаду харчевні Возгена стояла крихітна цегляна будівля, з розбитими ізоляторами та обірваними дротами на даху, і намертво завареними металевими дверима, які прикрашали затерте зображення черепа та схрещених кісток. Типу, не лізь — уб'є. Через нього, а ще більше тому, що стіни будівлі часто використовували для позбавлення від надлишку випитого пива, трансформаторну будку старанно оминали. А значить, Возген міг нічого і не знати, про її справжнє призначення і секрет, що у ній приховується.

Що ж, це багато змінювало.

Помучившись трохи з хитрою системою запорів, я таки дав раду і зовнішнім дверям. Надсадно скрипучи всіма петлями, вони все ж відкрилися.

Не помилився. Ми справді опинилися на задвірках харчевні. Ось тільки вперше на моїй пам'яті, під навісом біля задніх дверей не димів мангал, де на повільному вогні постійно щось мліло в невеликому чавунці, а поряд чекали замовника кілька шампурів, з нанизаними на них шматками м'яса. А ще біля них не пихкав незмінною люлькою Гурген. Один із братів Возгена. Та й взагалі, довкола стояла якась дивна тиша. Немов перед грозою.

Дорослі рідко без потреби покидають бараки та будинки… Але щоб на пустирі не носилася з криками та вереском дітвора — такого я не пригадую. У будь-який світлий час доби та за будь-якої погоди, навіть у зливу, сюди стікалися підлітки з усього району. Футбол, волейбол, класики, пекар, лови… Банальні з'ясування, хто далі плюне, пустить струмінь… А сьогодні як під час комендантської години — нікого.

Дивно... І навіває недобрі передчуття.

— Тихо як… — прошепотіла Сашка, беручи мене за руку.

— Теж помітила? — я заспокійливо стиснув пальці дівчини. — Активуй про всяк випадок браслет.

— Ти думаєш…

— Нічого я не думаю, — буркнув сердито. — Сказав же: про всяк випадок.

Сашка зрозуміла, що зараз не час для зайвих розмов і замовкла. Все-таки вона розумниця. Якщо у мене банальне загострення параної, то морозиво куплю без розмов. Аби Возген був на місці.

Відчинив двері в харчевню, ступив усередину і завмер на порозі. Побачена картина дуже відрізнялася від звичного. Незважаючи на тишу, харчевня не пустувала. За нечисленними столиками сиділо шестеро хлопців одягнених у камуфляж, і здебільшого були зайняті тим, що чистили та оглядали зброю. В основному, старі, зате безвідмовні АК-15. Сам господар, як правило, знаходився за стійкою з ганчіркою в руках, але протирав не її, і навіть не склянки, а гранати. Він брав їх по одній із невеликої дерев'яної скриньки, протирав, вкручував запал і відставляв убік.

Почувши скрип дверей, Возген спершу вихопив з-за шухляди пістолет, направив його в мій бік і тільки після цього підняв голову. Хлопці за столами теж напружилися, але за зброю хапатися не поспішали.

Якийсь час Возген дивився на мене поверх прицілу, потім очі здивовано розширилися, і пістолет глухо стукнувся об поверхню прилавка.

— Лео?.. Ти?.. Але як?

Бачачи, що стріляти, принаймні одразу, в мене не збираються, я зробив ще один крок, даючи увійти всередину і Сашці. Котра, між іншим, теж тримала в руці свій пістолетик.

— Сховай… — промовив тихо.

Дівчина щось невдоволено пробурмотіла, але послухалася.

— Добрий день… — постарався надати голосу максимум дружелюбності. — Возгене, я невчасно? Вибач… не знав. Просто обіцяв дівчині морозиво.

— Морозиво… — просипів хазяїн харчевні, немов у його горлі щось застрягло. — Ви звідки взялися?

— Це довга історія, — я підійшов ближче до прилавка. — А в мене в роті пересохло як система водопостачання. Чи не пригостиш ковтком пива?

— Пива? — як і раніше, перебуваючи в якійсь прострації, перепитав Возген.

— Ну, так… Пляшечку холодненького… можна дві. І морозиво. Ти не дивися, що я сьогодні з порожніми руками. Зі щурами проблема. Собачатина була — але довелося викинути… Зате я при грошах… — поклав на прилавок срібний кредит. — І ще дещо є. Тобі сподобається…