Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Джессі потяглася зодягненою в чорне правицею та обережно торкнулася лівої руки Меґґі.

— Руці справді краще, правда ж?

— Так. Якщо ти нею можеш набирати текст на тій машині, навіть з перервами, протягом трьох годин і не благати в мене таблетку, як тільки я сюди заходжу, думаю, тобі кращає навіть швидше, ніж лікар Мальйоре очікував. Але все одно…

— Але все одно мені кращає, а це добре… правильно?

— Звісно ж, добре, — покоївка подивилася на Джессі так, наче та збожеволіла.

— Ну от, а тепер я намагаюся лікувати решту себе. Крок перший — це написати листа старій подрузі. Я дала собі обіцянку минулого жовтня, у свій тяжкий період: якщо виберуся з тієї проблеми, то зроблю це. Але я постійно відкладала. Тепер нарешті пробую й не смію припиняти. Якщо припиню, то можу втратити сміливість.

— Але пігулка…

— Думаю, мені вистачить часу завершити лист і навіть запхати видрук у конверт, перш ніж мене почне зборювати сон. Тоді я добряче подрімаю, а коли прокинуся, то раніше повечеряю. — Вона знову торкнулася лівої руки Меґґі своєю правою, підбадьорливим жестом, одночасно незграбним і досить милим. — Гарно й ситно повечеряю.

Меґґі не розводила брів.

— Недобре пропускати прийоми їжі, Джессі, сама знаєш.

Джессі дуже м’яко відповіла:

— Є речі, важливіші за їжу. І ти це знаєш так само добре, як і я, правда?

Меґґі знову глипнула в бік дисплея, тоді зітхнула й кивнула. Коли вона заговорила, це був тон жінки, що схиляє­ться перед якоюсь традиційною думкою, в яку сама не особ­ливо вірить:

— Думаю, так. Та й навіть якщо ні, начальниця тут ти.

Джессі кивнула, вперше усвідомлюючи, що тепер це більше ніж просто вигадка, якої вони дотримуються задля зручності.

— У цьому я, мабуть, погоджуся.

Брови Меґґі знов опустилися.

— А якщо я принесу бутерброд і залишу його тут, на куточку стола?

Джессі розпливлася в усмішці:

— Без питань!

Цього разу Меґґі всміхнулась у відповідь. Коли вона через три хвилини принесла бутерброд, Джессі знову сиділа перед яскравим екраном, її шкіра від світіння набула нездорового зеленого відтінку, наче в коміксах, а сама вона цілком занурилася в те, що клацала на клавіатурі. Дрібна покоївка-ірландка не докладала зусиль, щоб бути тихо, — вона з тих жінок, що нездатні крастися навшпиньках, навіть якщо це питання життя і смерті, — але Джессі все одно не чула, як та прийшла й пішла. Джессі дістала з верхньої шухляди столу пачку газетних вирізок і припинила набирати текст, щоб переглянути їх. На більшості були фотографії, світлини чоловіка з дивним видовженим обличчям, що вужчало біля підборіддя й випиналося на чолі. Глибоко посаджені очі були темні, круглі й ідеально порожні; очі, дивлячись на які Джессі думала одночасно про Донді[76], безпритульного з коміксів, і Чарльза Менсона. З-під крил носа випиналися пухкі губи, товсті, наче кавалки фруктів.

Меґґі постояла якусь мить у Джессі біля плеча, очікуючи, що на неї звернуть увагу, тоді видала низьке «Гм!» і вийшла з кімнати. Хвилин через сорок п’ять глянула ліворуч і побачила підсмажений сандвіч із сиром. Тепер він уже був холодний, сир зсівся до стану грудочок, але вона все одно поглинула його за п’ять швидких укусів. Тоді повернулася до «мака». Курсор знову затанцював уперед, плавно ведучи її глибше в ліс.

36

 Від цього мені стало трохи легше на душі, але потім я подумала: «Може, він заповз униз, так, що його не видно в дзеркалі». Тож я спромоглася обернутися, хоча й зараз мені заледве в це віриться, зважаючи на те, яка я була виснажена. Навіть від найменшого руху рука боліла так, наче хтось штрикав її розпеченою до червоного кочергою. Звісно ж, нікого там не було, тому я спробувала переконати себе, що коли бачила його востаннє, то були просто тіні… тіні й перепрацьований розум мій. Але, Рут, я не могла до кінця в це повірити: навіть коли зайшло сонце, я була не в наручниках, не в будинку, а замкнута у власній машині. Мені здавалося, якщо він не на задньому сидінні, то в багажнику, а якщо не в багажнику, то скрутився під заднім бампером. Іншими словами, мені здавалося, що він досі зі мною, відтоді й навіть дотепер. Я хочу, щоб ти — і будь-хто — зрозуміла саме це. Ось що я хочу сказати по-справжньому. Він зі мною відтоді й дотепер. Навіть коли я раціонально вирішила, що кожного разу, як бачила його, то насправді була лише гра тіней і місяця, він усе одно був зі мною. Чи, мабуть, краще казати: воно було зі мною. Розумієш, той гість — це «чоловік із блідим обличчям», коли сонце в небі, але коли воно сідає, це «створіння з блідим обличчям». У будь-якому разі, моє раціональне мислення зрештою було готове відмовитися від нього, але я зрозуміла, що цього навіть близько недостатньо. Бо щоразу, як у будинку вночі скрипить дошка, я знаю, що воно повернулося; щоразу, як на стіні танцює дивна тінь, я знаю, що воно повернулося; щоразу, як чую незнайомі кроки на під’їзній доріжці, я знаю, що воно повернулося — довершити свою роботу. Воно було в «мерседесі» того ранку, коли я прийшла до тями, і воно тут у моєму будинку на Східній набережній мало не щоночі, може, ховається за шторами чи стоїть у шафі зі своїм плетеним кошиком між ногами. Не існує чарівних кілків, якими можна проколоти серце справжнім чудовиськам, і, Боже, Рут, як же я від цього втомилася.

Джессі спинилася, щоб висипати вміст переповненої попільниці й запалити нову цигарку. Робила це довго й рішуче. Руки почали трішечки, але помітно труситись, і вона не хотіла обпектися. Коли цигарка була готова, Джессі глибоко затяглася, видихнула, поклала її на попільничку й повернулася до «мака».

 Не знаю, що б я робила, якби розрядився акумулятор, — думаю, сиділа б, доки хтось не приїхав, навіть якби довелося цілий день чипіти, — але машина завелася з першого оберту. Я здала назад від дерева, в яке врізалась, і спромоглася виїхати на дорогу в правильному напрямку. Мене постійно тягло дивитися в дзеркало заднього огляду, але я боялася це робити. Боялася, що побачу там його. Не тому, що він там був, — я знала, що нема його, — а тому, що мій розум може його витворити. Нарешті, діставшись Бей-лейн, я таки глянула. Не могла нічого вдіяти. Звісно ж, у дзеркалі не було нічого, крім сидіння, і решта поїздки була трохи простіша. Я заїхала на шосе 117, тоді дісталася універмагу «Дейкін» — а це одне з тих місць, де люди сидять, навіть якщо надто бідні, щоб з’їздити в Ренджлі чи якийсь бар у Моттоні. Здебільшого сидять у кафетерії, їдять пончики, обмінюються побрехеньками про те, що робили в суботу ввечері. Я припаркувалася за бензоколонками й просто сиділа хвилин п’ять, дивилася, як лісоруби, доглядачі й люди з енергокомпанії заходять і виходять. Не могла повірити, що вони реальні — ну й хохма, правда ж? Постійно думала, ніби то привиди, що скоро очі призвичаяться до денного світла і я побачу все крізь них. Мені знову хотілося пити, і щоразу, як хтось