виходив з білими стироловими стаканчиками кави, хотілося дедалі більше, але все одно не могла змусити себе вийти з машини… піти поміж примар, можна так сказати. Думаю, я зрештою зважилася б, але перш ніж набралася сміливості на щось більше, ніж просто підняти блок дверей, біля мене припаркувався Джиммі Еґґарт. Джиммі — дипломований бухгалтер на пенсії, з Бостона, який цілий рік живе на озері, відколи у 87-му чи 88-му померла його дружина. Він виліз зі свого «бронко», глянув на мене, упізнав і почав усміхатися. Тоді його вираз змінився, спершу на тривогу, тоді на жах. Він підійшов до «мерседеса», нахилився, щоб подивитись у вікно, і був настільки здивований, що на обличчі аж усі зморшки вирівнялися. Дуже чітко це запам’ятала: як від подиву Джиммі Еґґарт став молодо виглядати. Я побачила, як у нього в роті формуються слова: «Джессі, з тобою все добре?» Хотіла відчинити двері, але раптом мені забракло сміливості. У голові сяйнула божевільна ідея. Що те створіння, яке я називаю космічним ковбоєм, було також і в будинку Джиммі, але тому не так пощастило, як мені. Воно його вбило, вирізало йому обличчя, а потім одягло на себе, наче гелловінську маску. Я знала, що це божевілля, але знання не надто допомагало, бо я не могла припинити про це думати. І змусити себе відчинити дверцята я також не могла. Не знаю, наскільки погано виглядала того ранку, та й не хочу знати, але, мабуть, досить зле, бо невдовзі Джиммі Еґґарт перестав виглядати здивованим. Він настільки перелякався, що був готовий тікати, і настільки згидився, що був готовий блювати. Дякувати Богові, він ні того, ні того не зробив. Натомість відчинив дверцята машини й запитав, що сталося, чи я в аварію потрапила, чи хтось на мене напав. Мені вистачило просто опустити очі, щоб здогадатися, що його так ушкварило. Певно, в якийсь момент рана на зап’ястку знову розкрилася, бо прокладка, якою я її прикрила, зовсім промокла від крові. А ще перед спідниці весь просяк кров’ю, ніби в мене найгірші в житті місячні трапилися. Я сиділа в крові, кров була на кермі, на консолі, на перемикачі передач… крапельки навіть на вітровому склі. Здебільшого вона просохла й набрала того жахливого темно-бордового кольору — мені то виглядало майже як шоколадне молоко, — але більша частина так і була червона й мокра. Доки сама таке не побачиш, Рут, навіть поняття зеленого не маєш, скільки насправді людина вміщує крові. Не дивно, що Джиммі офігів. Я спробувала вилізти (думаю, хотіла показати йому, що мені самій під силу це зробити, щоб він заспокоївся), але вдарилася правою рукою об кермо, і все побіліло-посіріло. Я не зовсім знепритомнiла, але відчуття були такі, ніби обрізали жменю проводів між тілом і головою. Я відчула, що падаю, і запам’ятала думку, що зараз закінчу свою пригоду, вибивши об асфальт більшість зубів… і це після того, як купа грошей пішла минулого року на те, щоб поставити коронки на верхні. Тоді Джиммі зловив мене — просто за цицьки, між іншим. Я чула, як він кричав у бік магазину: «Гей! Хто-небудь! Мені тут допомога потрібна!» — високим пискливим голосом стариганя, від якого мені захотілося розсміятися… але я була надто втомлена, щоб сміятися. Я поклала голову боком йому на сорочку й ледве дихала. Відчувала, як швидко, але ледь помітно стукає серце, ніби в нього немає на це сили. Але в день почало повертатися трохи світла й кольору, і я побачила кількох чоловіків, які вийшли подивитися, що ж сталося. Серед них ще був Лонні Дейкін. Він жував мафін, і на ньому була рожева футболка з написом «У НАС ТУТ НЕМАЄ МІСЦЕВИХ АЛКОГОЛІКІВ, МИ ВСІ ПО ЧЕРЗІ НАЛИГУЄМОСЯ». Цікаво, що запам’ятовуєш, коли думаєш, що зараз помреш, правда? «Хто це з тобою зробив, Джессі?» — запитав Джиммі. Я спробувала йому відповісти, але не спромоглася на слова. І це, мабуть, непогано, зважаючи на те, що я намагалася вимовити. Здається, «батько».
Джессі притовкла сигарету, тоді опустила очі на фотографію на верхній вирізці. Худе химерне обличчя Реймонда Ендрю Жубера збуджено подивилося звідти на неї… так само як він споглядав її з кутка спальні в першу ніч, а потім із кабінету її небіжчика-чоловіка в другу. У мовчазних роздумах минуло майже п’ять хвилин. Тоді, вдихнувши, наче зненацька прокинулася з короткої дрімоти, Джессі запалила свіжу цигарку й повернулася до листа. Рядок стану показував, що вона вже на сьомій сторінці. Джессі витяглася, послухала дрібне тріскотіння в хребті, а тоді знову застукотіла по клавішах. Курсор відновив свій танець.
Через двадцять хвилин — двадцять хвилин, протягом яких я відкрила для себе, наскільки милими, дбайливими й сміховинно дурнуватими можуть бути чоловіки (Лонні Дейкін запитав, чи не дати мені мідолу[77]), — я лежала в кареті «швидкої» рятувальної служби, що їхала в лікарню північного Камберленда з увімкненими мигалками й сиренами. За годину я лежала на лікарняному ліжку, дивилася, як кров по трубці тече мені в руку, й слухала, як якийсь кантрі-мудак співає про те, яке в нього важке життя, відколи жінка пішла, а пікап зламався. В принципі, на цьому, Рут, закінчується перша частина моєї історії — так би мовити, «Неллі[78] йде по льоду, або Як я вибралася з наручників і дісталася до безпеки». Є ще дві частини, які я називаю «Наслідки» і «Перелом». Я лише побіжно опишу «Наслідки», частково тому, що це цікаво, лише якщо тобі подобається тема пересадок шкіри й болю, але здебільшого тому, що хочу швидше дійти до «Перелому», поки ще не втомилася й затумкалася від комп’ютера, щоб розповісти все як треба. І як ти заслуговуєш прочитати, до речі. Мені це щойно спало на думку, і це просто голозада правда, як ми колись говорили. Зрештою, якби не «Перелом», я б, напевно, взагалі тобі не писала. Але перш ніж до цього дійду, трохи розповім тобі про Брендона Мілерона, який для мене — своєрідний підсумок періоду «Наслідків». Саме під час першої частини моєї реабілітації, по-справжньому бридкої частини, Брендон з’явився і так чи інакше взяв мене на поруки. Я б назвала його милим, бо він був поруч зі мною впродовж, мабуть, найпекельнішого періоду в моєму житті, але милість насправді не визначальна його риса — головне те, що Брендон уміє бачити все наскрізь, не ходить на манівці й дивиться, щоб усі питання були порішані. Та й це також не дуже правильно — він не обмежується лише цими рисами, він набагато кращий, ніж я тут описую, але година вже пізня, тому цього буде досить. Варто сказати, що як на чоловіка, робота якого полягала в тому, щоб подбати про інтереси консервативної юридичної фірми після потенційно гиденької ситуації, яка стосується одного з її партнерів, Брендон вдосталь підтримував і підбадьорював мене. А ще дозволив мені добряче виплакатись йому на лацкани вишуканого костюма-трійки. Якби це було єдине, мабуть, я б так багато не розводилася про нього, але було ще дещо. Він це вчора зробив для мене. Довірся мені, мала, ми вже наближаємося до суті. Брендон із Джералдом багато працювали разом упродовж останніх чотирнадцяти місяців Джералдового життя — над справою, що стосувалася однієї місцевої
