Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

мережі супермаркетів. Вони виграли в ній те, що мали виграти, і, що найважливіше для твоєї покірної слуги, налагодили гарні відносини. Я собі думаю, що коли людиська, які керують компанією, дійдуть до моменту, коли доведеться вилучити Джералдове ім’я з «шапки» фірмового бланка, на його місці опиниться Брендон. Коротше, він якнайкраще підходив для того завдання, яке сам Брендон під час першого візиту до мене в лікарню описав як «усунення наслідків». У ньому є певна милість — так, він милий, і він був чесним зі мною від самого початку, але, звісно, мав і свою програму дій. Я на це все без рожевих окулярів дивилася, дорогенька, повір мені. Зрештою, я пробула дружиною адвоката майже двадцять років і знаю, наскільки категорично вони розділяють різні аспекти свого життя й особистості. Думаю, саме це допомагає їм виживати без постійних нервових зривів, але також це робить багатьох із них противнючими. Брендон не противнючий, але має певну мету: накрити тазом будь-яку негативну репутацію, яку може отримати компанія. А це означає накрити тазом будь-яку негативну репутацію Джералда чи мою, звісно. Це з тих робіт, де людині може все пересрати один-єдиний нещасливий випадок, але Брендон усе одно ризикнув і взявся за це… і, зважаючи на подальші події, йому варто віддати належне, бо він жодного разу не сказав мені, ніби взявся за цю роботу з поваги до пам’яті про Джералда. Він узявся за неї, тому що це завдання, які Джералд сам називав вікном у кар’єру: якщо все закінчиться добре, воно може слугувати швидкою драбиною на наступний рівень. У Брендона з цим усе йде гаразд, і я за нього рада. Він поставився до мене з великою добротою й співчуттям, і, думаю, цього достатньо, щоб за нього порадіти, але є ще дві причини. Він ніколи не істерив, коли я йому казала, що приходили чи дзвонили з газет, і не поводився так, наче це для нього просто робота, лише це — і більш нічого. Знаєш, що я насправді думаю, Рут? Хоча я на сім років старша за чоловіка, про якого тобі тут оповідаю, і досі виглядаю погнутою, склеєною й понівеченою, мені здається, Брендон Мілерон трохи в мене вклепався… або не в мене, а в героїчну Неллі, про яку думає, коли бачить мене. Думаю, для нього тут питання не в сексі (принаймні поки що зі своїми ста вісьмома фунтами я все одно виглядаю як обскубана курка, що висить на вітрині в м’ясника), і мені це окей. Якщо мені до кінця життя вже не доведеться лягти в ліжко з чоловіком, я лише втішуся. І все одно я б збрехала, якби сказала, що не бачила в його очах той погляд, який ніби промовляє, що я тепер частина його порядку денного. Я, Джессі Енджела Мейгут Берлінґейм, а не безживна груда, яку його начальники про себе, мабуть, називають «Халепа з Берлінґеймами». Не знаю, чи в Брендоновому порядку денному стою вище за фірму, чи нижче, чи на одному рівні, та мені й наплювати. Досить знати, що я в ньому є і я не просто

Джессі спинилася, постукала лівим указівним пальцем собі по зубах, ретельно обдумуючи слова. Вона глибоко затягнулася цигаркою, після чого продовжила.

 не просто якийсь благодійний бонус. Брендон був зі мною під час поліцейських допитів, записував усе собі на диктофон. На кожному допиті він ввічливо, проте безжально зазначав усім присутнім, включно зі стенографістками й медсестрами: якщо хоч хтось зіллє, варто зізнатися, сенсаційні деталі цієї справи, то отримає у відповідь усі можливі заходи, на які здатна велика новоанглійська юридична компанія з надзвичайно меркантильною політикою. Брендон, мабуть, був для них настільки ж переконливим, як і для мене, бо, наскільки я знаю, ніхто нічим перед пресою не прохопився. Найгірша частина розпитувань була протягом трьох днів, які я провела в «умовах під охороною» в Північнокамберлендській — здебільшого всмоктуючи через пластмасові трубочки кров, воду й електроліти. Поліцейські звіти, написані на основі тих сеансів, були настільки химерні, що коли з’явилися в газетах, то насправді виглядали правдоподібними, як ті дивні історії штибу «чоловік покусав пса»[79], що їх час від часу підкидають громаді. Але цього разу це була історія, де таки пес покусав чоловіка… і жінку також, відповідно до цієї версії. Хочеш дізнатися, що там у книгах зі звітами? А ось що. Ми вирішили провести день у нашому літньому будиночку на заході Мейну. Після перерви на секс, яка на дві третини складалася з борюкання і на одну — з власне сексу, ми разом прийняли душ. Джералд вийшов з душової, поки я мила голову. Він поскаржився на біль від здуття, спричиненого, мабуть, сандвічами, якими ми пообідали дорогою з Портленда, і запитав, чи в будинку немає якого ролейдзу чи тамзу. Я сказала, що не знаю, але якщо є, то або на комоді, або на полиці над ліжком. Через три-чотири хвилини, коли я змивала шампунь, почула Джералдів крик. Це ознаменувало, очевидно, початок гострого інфаркту. Після цього пролунав важкий удар — звук, із яким тіло повалилося на підлогу. Я вискочила з душу, забігла в спальню й підковзнулася. Падаючи, вдарилася головою об край комода і відключилася. Згідно з цією версією, складеною спільними зусиллями містера Мілерона й місіс Берлінґейм (і яку з ентузіазмом схвалила поліція, можу додати), я кілька разів частково поверталася до тями, але щоразу знову непритомніла. Останній раз я опритомніла, коли собака знудився від Джералда й почав перекушувати мною. Я залізла на ліжко (згідно з нашою історією, коли ми з Джералдом приїхали, воно й було там, де я його посунула, — мабуть, це хлопці, що натирали підлогу, забули посунути його на місце, а ми були надто розпашілі для любощів, тому самі цього не зробили) і відігнала собаку, кинувши в нього Джералдовою склянкою та попільницею братства. Тоді я знову знепритомніла й наступні кілька годин пролежала на ліжку, спливаючи кров’ю. Пізніше отямилася, залізла в машину й нарешті дісталася безпечного місця… після одного останнього випадку непритомності. Тоді, як заїхала в дерево при дорозі. Я лише раз запитала, як Брендон змусив поліцію повірити в таку бридню. Він відповів: — Джессі, цю справу зараз розслідує поліція штату, і ми — маю на увазі фірму — маємо там багато друзів. Вони віддячують за послуги, які я колись робив їм, але, чесно кажучи, мені не довелося здійснювати аж так багато дзвінків. Копи також живі люди, сама розумієш. Ті, які побачили наручники на ліжку, одразу здогадалися, що плюс-мінус відбулося. Повір, вони вже не вперше бачать наручники після того, як у когось тріскає карбюратор. І жоден з тих копів — що штатівських, що місцевих — не хоче, щоб ви з чоловіком перетворилися на непристойне посміховисько просто через гротескний нещасний випадок. Спочатку я нікому, навіть Брендонові, не розповідала про чоловіка, якого начебто бачила, про слід, про сережку, про інше. Розумієш, я чекала. Думаю, сама шукала натяків.

Джессі глянула на останні слова, похитала головою й продовжила набирати текст.Ні, це херня. Я чекала, доки прийде якийсь коп із пакетиком для доказів, подасть його мені й попросить упізнати прикраси всередині — обручки, не сережки. «Ми майже впевнені, що вони ваші, — мав би сказати він, — бо з внутрішнього боку там вигравіювані