Читати книгу - "Все королівське військо"

«Ага,— сказав я собі,— то він і досі тут мешкає». Він мешкав тут, над мексіканським ресторанчиком, а в сусідньому кварталі чорна дітлашня гралася голяка серед напівживих від голоду котів, і на освітлених останнім промінням сонця приступках сиділи негритянки, ліниво помахуючи віялами з пальмового листя. Я вже хотів зайти в під’їзд, коли сягнув рукою по сигарети й побачив, що в пачці не лишилося жодної. Тоді я повернув до ресторанчика, де якраз із скреготом спинявся музичний ящик.

За пивним прилавком стояла присадкувата, як барило, стара жінка з шорсткими бровами, дуже білими проти брунатного мексіканського обличчя та чорної шалі. Я звернувся до неї:

— Cigarillos?

— Que tipo?40 — спитала вона.

— «Лакі»,— відповів я і, коли вона поклала пачку на прилавок переді мною, показав на стелю й спитав: — Старий там, нагорі?

Та вона явно не зрозуміла, отож я проказав:

— Esta arriba el vieho?41— І був задоволений собою, що спромігся вимовити це.

— Quien sabe?— відказала вона.— Viene у va42.

Отже, він приходить і йде собі. В божих справах.

Із сутіні в кінці прилавка чийсь голос досить пристойно мовив по-англійському:

— Старий десь пішов.

— Дякую,— сказав я старому мексіканцеві, що сидів там у кріслі. Тоді обернувся до жінки й промовив: — Налийте мені пива.— І показав на кран.

Потягуючи пиво, я звів очі й побачив над прилавком ще одну вивіску, намальовану на великому листі дикту, що висів на цвяху. На ясно-червоному тлі із завитками блакитних квіточок у верхніх кутках було написано чорними літерами з білою облямівкою: «Покайтеся, бо вже близько Царство Небесне. Матв., III, 2»43.

Я показав на вивіску.

— De el?44 — спитав я.— Старого?

— Si, señor,— сказала жінка. Потім ні з сього, ні з того додала: —Es como ип santito45.

— Може, й святий,— погодився я,— але до того ж і схиблений.

— Хиблений?

— Es loco46,— пояснив я.— Схиблений.

Вона нічого на це не сказала, і я знов узявся до пива, аж поки мексіканець у кінці прилавка раптом вигукнув:

— Дивіться, осьде й старий!

Обернувшись, я побачив крізь брудне скло дверей постать у чорному; потім двері відчинились, і він зайшов, ще старіший, ніж я його пам’ятав; намоклі сиві патли звисали з-під ветхого капелюха, окуляри в залізній оправі ледве трималися на кінчику носа перед вицвілими очима, плечі сутулились і стягались уперед, мовби від ваги непристойно випнутого круглого черева, так наче то був тяжкий піднос чи лоток у продавця-рознощика на розі вулиці. Чорний піджак годі було застебнути.

Він стояв і, поважно кліпаючи очима, дивився на мене, але, як видно, не впізнавав, бо зайшов знадвору, де ще трохи світило сонце, а в ресторанчику стояли сутінки.

— Доброго вечора, сеньйоре,— привітався до Вченого Прокурора старий мексіканець.

— Buenas tardes47,— мовила стара за прилавком.

Учений Прокурор зняв капелюха, повернувся до старої і злегка вклонився, і цей порух ураз збудив у мені спогад про довгу кімнату в білому будинку біля моря і про чоловіка в тій кімнаті — цього самого чоловіка, але не такого, а молодшого, без сивини у волоссі.

— Доброго вечора,— відповів він жінці, а тоді повернувся до старого мексіканця й повторив: — Доброго вечора, сер.

Старий мексіканець показав на мене й промовив:

— Він чекає.

І тільки тепер Учений Прокурор, як мені здалося, вперше звернув увагу на мене. Одначе він мене не впізнавав і розгублено кліпав очима, придивляючись у півсутіні. Та й, певна річ, аж ніяк не міг сподіватися побачити мене там.

— Добривечір,— сказав я.— Не впізнав?

— Упізнав,— мовив він, і далі так само придивляючись до мене. Тоді подав мені руку, і я потис її. Рука була холодна й волога.

— Ходімо звідси,— сказав я.

— Хліб вам потрібен? — спитав старий мексіканець.

Учений Прокурор обернувся до нього.

— Так, дякую. Якщо це не завдасть вам великого клопоту.

Мексіканець підвівся, підійшов до краю прилавка, дістав з-за нього чималий паперовий мішок, напакований чимось, і віддав йому.

— Дякую,— мовив Учений Прокурор.— Дуже вам дякую, сер.

— De nada48,— вклонившись, відказав мексіканець.

— Усього вам найкращого,— сказав Учений Прокурор і вклонився чоловікові, а потім і жінці, й знову цей порух нагадав мені про кімнату в білому будинку біля моря.

Потім я вийшов слідом за ним з ресторанчика на вулицю. На протилежному боці був сквер з витоптаною рудою травою, що блищала після дощу; на лавах сиділи бродяги, тихенько, як чисте сумління, туркотали голуби й каляли делікатними вапнисто-білими дрібками на цемент коло фонтана. Я подивився на голубів, тоді на мішок, що був, як я вже помітив, повний хлібних скоринок.

— Голубів годуватимеш? — спитав я.

— Ні, це для Джорджа,— відповів він, повертаючи до свого під’їзду.

— Ти тримаєш собаку?

— Ні,— сказав він і пішов попереду через вестибюль до дерев’яних сходів нагору.

— Хто ж такий Джордж? Папуга?

— Ні,— відказав він засапано, бо сходи були круті.— Джордж — це один бідолаха.

Це означало, як я пригадав, бродягу. Бідолаха — це бродяга, якому пощастило втрапити в дім блаженного й осісти там. Якщо він приживається, його підвищують з бродяги до бідолахи. Учений Прокурор і раніше не раз давав притулок таким бідолахам. Один бідолаха пристукнув органіста в місії, де провадив свою діяльність Учений Прокурор. Інший бідолаха поцупив його годинник і золотий значок товариства «Фі-Бета-Каппа».

Отже, Джордж був ще один бідолаха. Я подивився на хлібні скоринки й зауважив:

— Ну, він, мабуть, таки справжній бідолаха, коли більш не має чого їсти.

— Він з’їдає лише частину цього,— сказав Учений Прокурор,— та й то майже випадково. Хліб потрібен йому для роботи. Але якась частина напевне потрапляє в шлунок, і через те він ніколи не хоче їсти. Їсть тільки солодощі,— додав він.

— Бога ради, що то за робота, для якої потрібні хлібні скоринки, та ще й частина їх потрапляє в шлунок?

— Не згадуй імені господа бога твого надаремно,— сказав він.— А тоді додав: — Робота в Джорджа дуже тонка. Справжнє мистецтво. Ось побачиш сам.

І я побачив. Ми піднялися сходами на третій поверх, повернули у вузький