Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Минув уже цілий місяць відтоді, як Рада Вищих офіційно заявила: Вам час вийти проти Скверни бла-бла-бла. Проте за всі ці дні, скільки не пробували, — жодного разу не вдалося злитися навіть вчотирьох, що й казати вже про більше.

Моїм максимумом досі лишалося два різні елементи одночасно, але й те дозволялося нечасто, аби вони встигали відновитись. Кожне тренування було небезпечним експериментом, де доводилося вкладати максимум, і чим далі, тим більше ставало зрозуміло: це спільше злиття, як хоче Рада Вищих, мабуть, і справді недосяжна мрія.

Сьогоднішній ранок почався з прохолоди лісу, куди ми прийшли для чергового тренування. Рубер, Емер, Топаз і Сапір стояли невеликим колом довкола мене, промовляючи короткі фрази про тактику й порядок дій. Ми давно визначили, що найкраще вчитися змінювати стихії почергово, а не намагатися з’єднати одразу кількох одночасно. Принаймні так було безпечніше й не викликало гніву Величних.

Але, провівши тут уже пів дня, ми лише трохи вдосконалилися у швидкому перемиканні між елементами. Спромогтися три (а тим паче чотири) одразу прийняти я просто не могла.

Тож я присіла під одним із високих дерев, приховуючи розчарування:

— Я майже й сама повірила, що це можливо, — зітхнула, стискаючи кулаки. — Ми б, може, зуміли побороти Скверну швидко... Але ні...

— Каті, не засмучуйся, — мовив Топаз, поклавши руку на моє плече, — ми не всесильні й не можемо стати кимось більшим, ніж нам уготовано. Ніхто не в силі цього змінити.

— Так, але... — я змовкла, прикусивши губу.

— Ми й так зробили неймовірне, — нагадав Сапір, переводячи на мене спокійний, довірливий погляд. — Ти прийняла одночасно дві сили, що вважали немислимим. Але на більше, вочевидь, ні ми, ні ти не здатна.

Я розуміла, що він має рацію, розуміла, але не могла прийняти цього з легкістю. Чорт, та я була морально налаштована на все, аби тільки світ не загинув! Та тепер справді все виглядало так, ніби є певна межа, яку ми не в змозі подолати.

Зате за цей місяць ми дійсно непогано відшліфували командні вміння. Я навчилася за секунду перемикатися від вогню Рубера до води Сапіра, або ж до повітря Топаза, не втрачаючи багато сил. Емер і я й так були злагоджені у зціленнях. Ми відточили спільний бій: поки хтось зливається, інші прикривають нас чисто фізично. Це допомогло відбивати атаки чудовиськ, які останнім часом ставали агресивнішими.

Трохи роздратовані браком прогресу, ми вже збиралися повертатися до маєтку, коли раптом із нізвідки здійнявся неочікувано холодний порив вітру. Листя на деревах здійнялося, захрумтіло. Та я вже завчасно відчула хто там мав з’явитися, адже в мене знову засвербіла рука.

Топаз просичав розлючено:

— Приготуйтесь... Це не мій вітер.

Несподівано ледь далі від нас повітря ніби зібралося темною плямою, яка враз обернулася на високу людську постать. Я напружено придивилася й швидко впізнала чорний силует, Адамас.

— Стій! — різко вигукнув Рубер, блискавично викликаючи свою вогненну енергію й спрямовуючи її на нього. — Тобі тут не раді!

З долоні Рубера вилетів вогняний спалах, спрямований прямо в груди Адамаса — однак ця сила щойно підлетіла до нього, як раптово розсіялася, ніби врізалася в невидимий бар’єр. Тільки ледь видно було, як повітря навколо тьмяно заграло, проковтнувши атаку без наслідків.

— Даремно витрачаєте сили, — насмішкувато мовив Адамас, ледь усміхнувшись кутиками губ. — Навіть якщо вистрілите всі разом, не досягнете нічого.

— Хто ти такий... і чого хочеш від нас?

Адамас злісно блиснув чорними очима:

— Прийшов передати запрошення на виставу. Ви матимете місця в першому ряді, з чим я вас і вітаю, — сказав він із явною глузливою іронією та вклонився.

— Про що ти мелеш пришелепкуватий? — обурився Емер, насупивши брови.

Адамас зсунув злегка голову набік, удаючи цікавість:

— Приходьте сьогодні до Межі наших світів, на поле всіяне загиблими квітами... Там чекатиме Вона та все станеться сьогодні, адже ви нам... заважаєте.

Проговоривши це, він відпустив насмішкуватий погляд:

— Можете з собою взяти всю вашу могууутню команду. Може, хоч це допоможе вам вижити, — додав зухвало. А тоді одним кроком ступив назад і зник у легкому спалаху темряви, лишаючи після себе випалене коло на траві.

Я здригнулася, відчувши, як на місці, де він стояв, залишилася ледь вловима смердюча хвиля, схожа на ті зерна... наче щось споріднене.

— Що це було? Про що він? — я витріщилася на випалений слід, який чорнів із закрученими краями.

Поруч Топаз розгублено потер скроню:

— Я... я знаю це місце, — нарешті проговорив він. — Те саме поле згнилих квітів знаходиться на межі між Ерде та Землею. Минулого разу там билися Вартові зі Скверною. Тоді вперше вона підійшла так близько до кордону, де її ледь встигли зупинити. Після цього те поле називають мертвим, адже ростуть там тепер лиш чорні квіти, що мають запах смерті та гнилі.

— Тобто... він якось співпрацює зі Скверною? — підозріло звузив очі Емер. — Чи це просто збіг?