Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Пані Юнта також переживала, тільки от зовсім з іншої причини. А причина для переживання в неї була доволі серйозна.

З самісінького ранку їй подзвонив один її знайомий чоловік і повідомив, що все пішло не так як вони планували.

– Ну не було його там! Не було! – сказав чоловік. – І де він зараз точно є, я поки що не знаю.

О, це було погано. Якщо все це сплине (а воно обов’язково таки сплине) то що ж вона буде тоді робити? Адже йдеться про замах на життя. І тут вже ніяких жартів.

– І що тепер? – спитала холодним голосом вона в чоловіка. – Як нам тепер бути?

Той якийсь час мовчав, ніби обдумував як краще поступити. А потім відповів:

– Робити вигляд, що ви абсолютно нічого не знаєте. Дивуватися усьому, що лише почуєте і казати, що дуже шкодуєте що так сталося. Головне, аби все виглядало більш-менш правдоподібно. Аби ніхто не запідозрив в брехні.

– Отже, доведеться грати роль дурепи? – буркнула Юнта.

– Так! – засміявся в трубку голос. – Розумної дурепи!

– Більше шансів уже не буде, як я розумію?

– Все залежить від тебе! – відповів голос. – Хочеш – можна! Побачимо, що він скаже зараз. Я думаю, що його хтось попередив. Але от хто саме я не знаю.

Юнта була в розпачі. А все так добре починалося. Все було прекрасно продумано. А головне, без найменшої підозри на неї чи когось іншого. А що буває – зайшов якийсь не тверезий чоловік і випадково напав. Але все провалилося. І тепер треба буде чекати поки він вилізе зі своєї нори, в яку встиг заховатися.

Юнта не була чисто дурна. Вона прекрасно розуміла, що швидше за все Роан в свого брата. але це не точно. Тай навіть якщо б і була певна в тому, то хто полізе в село, де кожен кожного знає в лице і кожен за кожного стоїть горою. Та ніхто. А це означає, що залишається лише чекати і дивитися як все буде розвиватися далі.