Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

синдром Дауна.

Субота, 6 квітня 1996 року, 5:32 ранку (Генрі тридцять два, Клер двадцять чотири)

Генрі: Спимо, руки та ноги переплетені. Всю ніч прокидалися, поверталися, піднімалися, лягали знову. Сьогодні вночі в Кендріків народилася дитина. Скоро задзвонить телефон. І він таки дзвонить. Апарат стоїть з боку Клер, вона знімає слухавку та дуже тихо промовляє: «Алло», відтак передає мені.

– Звідки ви дізнались? Звідки ви дізнались? – Кендрік майже шепоче.

– Мені шкода. Мені дуже шкода.

Якусь хвилину обоє мовчимо. Гадаю, Кендрік плаче.

– Прийдіть у мій офіс.

– Коли?

– Завтра, – коротко відповідає та кладе слухавку.

Неділя, 7 квітня 1996 року (Генрі тридцять два і вісім, Клер двадцять чотири)

Генрі: Їдемо з Клер у Гайд-парк. Більшість дороги мовчимо. Падає дощ, склоочисники задають ритм воді, що стікає лобовим склом. Шумить вітер.

Наче на продовження нашої розмови, якої насправді не було, Клер каже:

– Це нечесно.

– Що? Кендрік?

– Угу.

– Життя взагалі несправедливе.

– О, я не про те. Звісно, сумно, що дитинка хвора, проте я маю на увазі нас. Нечесно цим користатися.

– Хочеш сказати: непорядно?

– Ага.

Зітхаю. Видніється знак «Виїзд на 57-му вулицю», і Клер перелаштовує авто в інший ряд та з’їжджає з магістралі.

– Згоден з тобою, але запізно. Я намагався…

– У будь-якому разі, запізно.

– Так.

Знову западає мовчанка. Показую Клер, як пробратися крізь лабіринт доріг з одностороннім рухом, і от ми вже перед будівлею, де розташований офіс Кендріка.

– Удачі!

– Дякую.

Дещо нервую.

– Гарно поводься, – наказує мені Клер та цілує на прощання.

Дивимося одне на одного. Усі наші надії знаходяться під важким тягарем провини щодо Кендріка. Клер усміхається та дивиться убік. Виходжу з машини та спостерігаю, як авто Клер повільно з’їжджає на 59-ту вулицю та пересікає Мідвей. Їй ще потрібно виконати певне доручення у галереї «Смарт».

Двері в будівлю відчинені, тож піднімаюся ліфтом на третій поверх. У Кендріка в приймальні порожньо. Минаю її та виходжу у коридор. Двері до офісу Кендріка відчинені. Світло вимкнене. Спиною до мене стоїть Кендрік за своїм столом та дивиться у вікно на дощову вулицю. Мовчки стою у дверях. Довго стою. Врешті заходжу в кабінет.

Кендрік повертається до мене і я шокований змінами на його лиці. Спустошення – не те слово. Він розчавлений; те, що раніше було у виразі його обличчя, щезло безслідно. Впевненість, віра у власні сили, безпечність. Я настільки звик до життя у метафізичній трапеції, що інколи забуваю, що інші люди полюбляють мати надійний ґрунт під ногами.

– Генрі Детембл, – звертається до мене Кендрік.

– Доброго дня.

– Чому ви прийшли до мене?

– Тому що я повинен був прийти до вас. Це не питання вибору.

– Доля?

– Називайте як заманеться. Якби ви були на моєму місці, то би зрозуміли, що все йде по колу. Причинно-наслідковий зв’язок порушився.

Кендрік сідає за свій стіл. Скрипить крісло. Ще один – єдиний – звук, який чути у цьому кабінеті, це звук дощу. Шукає в кишенях цигарки, знаходить їх та дивиться на мене. Знизую плечима. Він підкурює та якийсь час мовчки курить. Дивлюсь на нього.

– Як ви дізнались? – запитує.

– Я вже вам казав. Бачив свідоцтво про народження.

– Коли?

– У 1999 році.

– Це неможливо.

– Тоді, поясніть: звідки я міг знати.

– Не можу, – мотає головою Кендрік, – не можу. Пробував зрозуміти і не зміг. Усе, що там написано, – правда. Година, день, вага, і… і відхилення, – з відчаєм дивиться на мене. – А якби ми вирішили дати йому якесь інше ім’я? Скажімо, Алекс, чи Фред, чи Сем?

Хитаю головою, та відразу ж припиняю, коли помічаю, що цим рухом ніби наслідую його.

– Але ви не назвали. Не говоритиму, що ви не змогли би, але ви не назвали. Все, що я зробив, – лише повідомив вам інформацію. Я не псих.

– У вас є діти?

– Ні, – не хочу це обговорювати, хоча, напевне, доведеться. – Мені шкода, що з Коліном таке… Та ви знаєте, він чудовий хлопчик.

– Я розбирався щодо помилки в аналізах, – пильно дивлячись на мене, починає Кендрік. – Наші результати аналізів випадково переплутали з іншою парою на прізвище Кенвік.

– А що би ви зробили, якби знали?

– Не знаю, – відводить погляд. – Ми з жінкою католики, тому, думаю, що кінцевий результат був би такий самий. Іронія долі…

– Так.

Кендрік гасить цигарку та запалює наступну. Нічого йому не кажу, але розумію, що потім мене дуже болітиме голова від цигаркового диму.

– Як це відбувається?

– Що?

– Ну, ця, як ви кажете, мандрівка у часі, – його голос набирає злості. – Проговорюєте якесь заклинання? Залазите в машину часу?

– Ні, – намагаюся звучати якомога правдоподібніше, – нічого не роблю. Це просто відбувається. Неконтрольовано. Просто якоїсь хвилини все добре, а вже за мить опиняюся десь в іншому місці та часі.

– А що ви від мене хочете? Чим я вам допоможу?

Щоб надати більшої виразності своїм словам, нахиляюся до нього ближче.

– Хочу, щоб ви розібралися, чому так відбувається, та припинили все це.

Кендрік посміхається. Посмішку не можна назвати дружньою.

– А для чого це вам? У мене таке враження, що це вам ще дуже знадобиться. Знати те, про що інші люди навіть не здогадуються…

– Це небезпечно. Рано чи пізно воно мене вб’є.

– Не можу сказати, що я б надто засмутився…

Продовжувати немає сенсу. Підводжусь та прямую до дверей.

– До побачення, докторе Кендріку.

Повільно йду коридором, даючи йому шанс мене повернути. Проте він цього не робить. Стою біля ліфта й з гіркотою думаю про те, що коли щось пішло не так, отже, так мало бути, й рано чи пізно, все налагодиться. Відчинивши двері, через дорогу бачу Клер, яка чекає на мене у машині. Вона повертається до мене, й у її очах така надія, таке сподівання, що мене охоплює неймовірний сум. Мені лячно розповідати їй про свою зустріч. Переходячи дорогу, чую шум у вухах, втрачаю рівновагу та падаю. Проте не на асфальт, а на килим. Лежу там, де впав, доти, поки не чую знайомий дитячий голос:

– Генрі, з тобою все нормально?

Піднімаю голову та бачу себе восьмирічного, який сидить на ліжку й дивиться на мене.

– Зі мною все добре, Генрі. – Проте він не вірить. – Справді, зі мною все добре.

– Хочеш «Овалтін»?

– Хочу.

Він устає з ліжка та шкандибає до коридору. Нині глибока ніч. Він копирсається на кухні й нарешті повертається, несучи два горнятка з гарячим шоколадом. Повільно п’ємо, у цілковитій тиші. Коли горнята спорожніли, Генрі відносить їх на кухню та миє. Коли