Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

бароном Г. Гольцем, залишалися на Поділлі. 13 травня біля села Лидухів (неподалік Підкаменя) Гольц завдав поразки литовському корпусу Бобруйського старости Яна-Казимира Сапєги, і Лещинський з Крассау відступили до Вісли. Турки та татари вичікували на подальший розвиток подій. І хоч становище Полтави було дуже важке (зокрема, вже бракувало провіанту), але й становище союзників була не легшим.

Все мала вирішити генеральна битва. Карл XII давно чекав на неї, а Петро І до останнього моменту уникав її, обмежуючись лише невеликими військовими операціями та диверсіями. Але важкий стан Полтави змусив його наважитися на генеральний бій. 20 червня головні сили російської армії на чолі з царем і фельдмаршалом Б. Шереметєвим перейшли на правий берег Ворскли і почали укріплювати свій новий табір в околицях Полтави.

Російська армія під Полтавою на час генеральної битви складалася з 61 батальйону піхоти, 24 кавалерійських (драгунських) полків, українського козацького війська на чолі з гетьманом Скоропадським – разом понад 50 тисяч чоловік. Артилерія мала 72 гармати. Козацьке військо перекривало шведам шлях до Дніпра на ділянці від Переяслава до Кременчука.

З боку шведів у майбутній битві могли взяти участь 23 – 24 батальйони піхоти, 41 ескадрон кавалерії (всього до 25 тисяч чоловік) – і тільки 4 гармати (більша частина артилерії не могла бути використана в бою через брак снарядів, крім того, гарматний порох, що його мали шведи, відсирів і був неякісним; зрештою втрата союзниками української артилерії та боєприпасів у Батурині виявилася фатальною). Невелика частина шведської армії (близько 6 тисяч чоловік) була розташована в таборі під Полтавою, а також займала позиції вниз по Ворсклі.

Питання про участь українських військ в Полтавській битві залишається достатньо спірним. На думку Б. Крупницького, більша частина запорожців і козацьке військо Мазепи увійшли до резерву й знаходилися біля села Пушкарівки поруч зі шведською артилерією, обозом і частиною кавалерії. Друга (менша) частина запорожців, разом із кількома шведськими загонами, продовжувала облогу Полтави та тримала лінію ріки Ворскла, зокрема міста Старі та Нові Санжари, Білики і Кобеляки. Ця допоміжна, хоч і досить важлива, роль українського війська цілком зрозуміла: головну його силу становили запорожці (піхота), яким, на думку шведських генералів, не було місця на полі генерального бою, а гетьманське військо складалося переважно з компанійців, тобто кавалерії, що мала свої специфічні завдання – прикривати фланги від ворожої кінноти, а в разі успіху переслідувати відступаючого ворога. Українські війська Мазепи (8 – 10 тисяч вояків включно із запорожцями) мали чимало справ, охороняючи лівий фланг шведів, забезпечуючи головні сили шведської армії від можливості обхідного руху росіян із заходу, а головне, тримаючи в облозі Полтаву, аби убезпечити армію Карла XII від вилазки з боку її гарнізону.

Гетьман Мазепа як досвідчений військовий не міг не бачити, що загальна стратегічна ситуація перед битвою склалася не на користь шведів, які опинилися між ворожою фортецею (Полтава) та основною російською армією і змушені були розділити свої сили. Знав гетьман і про те, що вночі 17 червня при рекогносцировці ворожих позицій його відчайдушний союзник, Карл, якого шведські солдати вважали мало не зачарованим від куль, був серйозно поранений у ногу. Сам керувати боєм він не міг, і головне командування було доручене фельдмаршалові Реншильду, достатньо компетентному офіцеру (з ним у Мазепи та запорожців, судячи з тих небагатьох даних, що ми маємо, склалися непогані стосунки). Проте військовим генієм фельдмаршал не був. Його план наступу на російський табір відзначався прямолінійністю і безмежною вірою в неперевершені бойові якості шведської піхоти в ближньому бою. Допомога українського війська гетьмана Мазепи, зокрема запорожців, які особливо відзначилися своєю хоробрістю в сутичках з росіянами та козаками Скоропадського у травні-червні 1709 року, не могла врятувати безнадійної ситуації, в яку потрапили шведи.

Мазепа бував на всіх шведських воєнних нарадах і не міг не знати, що генеральна битва, яка мала вирішити долю Швеції та України, була намічена Карлом на 29 червня. Однак вночі 26 червня розвідка повідомила шведського короля, що 28 червня до російської армії має приєднатися 40-тисячне калмицьке військо хана Аюки (як виявилося згодом, чутка перебільшила кількість калмиків, що йшли на допомогу до Петра, в кілька разів). Довідавшись про це, король вирішив прискорити події. Остання військова нарада відбулася о четвертій годині дня 26 червня, на ній Реншильд виклав свій план наступу і посварився з генерал-квартирмейстером шведської армії Юлленкруком. Навряд чи буде перебільшенням припустити, що Іван Степанович Мазепа погано спав у ніч перед вирішальною битвою, так само як і багато хто зі шведського генералітету – заважали погані передчуття.

Вже звечора, близько одинадцятої, частина шведського війська виступила з табору, сподіваючись застукати ворога зненацька. Ближче до ранку виступила вся армія. Попереду чотирма колонами йшла піхота; за нею рухалась кіннота, поділена на шість колон. При війську був поранений Карл XII, якого везли на спеціальних ношах, запряжених двома кіньми. Гетьман Мазепа, залишаючись в своєму обозі біля села Пушкарівка, супроводжував поглядом колони вояків у синій формі, аж поки вони не розтанули в темряві української літньої ночі. Напередодні він, ніби не помічаючи своїх років і хвороб, хвацько промчав перед лавами сердюків, реєстровців і запорожців на чудовому коні, зірвавши оплески серед шведських кіннотників. Але поранений Карл зауважив своєму союзникові, що росіяни, схоже, полюють на ворожих генералів і життя гетьмана під великою загрозою. Це була правда: протягом кампанії 1708 – 1709 років гетьман кілька разів ледь не потрапив до російського полону. Івану Степановичу настійно рекомендували залишитися в обозі шведсько-українського війська. Але значна частина його кіннотників взяла участь у битві, прикриваючи шведські фланги.

Бій розпочався з першими променями вранішнього сонця. Шведи натрапили на дві лінії російських редутів (земляних укріплень), і тут почався гарячий бій. Воїнам Карла вдалося захопити перші два редути. Але їхній подальший рух був затриманий ураганним артилерійським вогнем та кіннотою Меншикова. Тоді король наказав і своїй кінноті рушити вперед, і драгунські полки Меншикова відступили до правого флангу російського табору. Здавалося, в ході битви настав вирішальний момент, і перемога шведів могла здатися цілком імовірною. До принца. Максиміліана-Емануеля Вюртемберзького, полковника на шведській службі, навіть звернувся один із командирів козацьких загонів Скоропадського з пропозицією перейти з двома тисячами козаків на бік шведів. Проте принц заявив, що не може приймати такі рішення без дозволу Карла XII, і сприятлива нагода була змарнована.

Тим часом навколо редутів точився запеклий бій. Кілька разів шведи атакували редути, але великі втрати змусили Карла відмовитися від подальших спроб захопити редути штурмом. Король вирішив або обійти