Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

Навіть у 1932 р., після серії партійних та інших чисток останніх років, серед голів колгоспів та місцевих партійних керівників можна було зустріти таких, які не хотіли більше брати участь у злочинних акціях, спрямованих проти свого народу. У серпні 1932 р., коли стало очевидно, що державні завдання по заготівлі зерна виконати неможливо, трагічна подія сталася у с. Михайлівка Сумської області. Голова колгоспу, член партії та колишній партизан на прізвище Чуєнко розповів колгоспникам про план заготівель, а тоді заявив, що не має наміру віддавати зерно без згоди тих, кому воно належить. Тієї ж ночі він залишив село, але ОДПУ захопило його і ув'язнило разом із головою сільради. Наступного дня стався «жіночий бунт», учасниці якого вимагали звільнення заарештованих, зменшення податку, виплати заборгованої селянам платні, а головне — зменшення зернових норм. У результаті судового процесу 67 осіб відправили до концтабору, а деяких селян, у тому числі і Чуєнка, розстріляли.

Протягом другої половини року офіційні засоби масової інформації постійно критикували голів колгоспів та місцевих комуністів. Партійний часопис «Більшовик України» (1932. № 19–20) звинувачував їх у тому, що вони «приєдналися до куркулів і петлюрівців і стали не борцями за хліб, а агентами класового ворога». Насправді ж їхня «вина» полягала в тому, що вони видавали селянам зерно, відповідно до зароблених трудоднів, замість того, щоб здати його державі. Сучасний радянський дослідник, посилаючись на архівні джерела, повідомляв навіть, що в 1932 р. «деякі колгоспи Північного Кавказу та України уникли організаційних впливів партії та держави» (Мошков Ю.А. Зерновая проблема в годы сплошной коллективизации сельского хозяйства СССР в 1929–1934 гг. М., 1962. С. 215).

Протягом осені в українських парторганізаціях знову чулися нарікання на колгоспи, які розподіляли «все зерно… весь урожай» серед місцевих селян (див., наприклад, «Вісті». 1932. 1 верес.). Подібні дії місцевих властей Хатаєвич затаврував як «антирадянську» акцію. Друкований орган КП України нарікав («Коммунист». 1932. 24 листоп.) на секретарів місцевих партійних організацій сіл Катеринівка та Ушаківці, які відмовлялися виконувати розпорядження про заготівлю зерна. І то не були ізольовані акти.

Траплялися й інші випадки, коли колгоспне керівництво зазнавало критики радше за ухилення, аніж невиконання наказів. Наприклад, деякі керівники «притримували» зерно, вдаючись до різних «оманливих засобів». Центральні партійні друковані органи продовжували піддавати нападкам «пасивні лицемірні стосунки між деякими партійними організаціями та прокуркульськи настроєними опортуністами» в Україні (див.: «Правда». 1932. 16 листоп.). Загалом загострення ситуації на селі тепер пояснювали останньою спробою усередині партії перешкодити Сталіну консолідувати владу (йдеться про «контрреволюційну групу Рютіна», оскільки «правих куркульських агентів тоді ще не викрили і не виключили з партії»),

У постанові ВУЦВК згадувались «групи сільських комуністів, які буквально очолювали акти саботажу» (див.: «Вісті». 1932. 8 груд.). Газета «Комсомольская правда» у номері від 23 листопада 1932 р. засудила «комуністів і комсомольців», які «крали зерно… і виступали в ролі організаторів саботажу». Харківський обком партії розіслав на місця абсолютно секретні циркуляри, у яких ішлося про необхідність прискорити виконання державних заготівель зерна, інакше ті, кого це стосується, «муситимуть відповідати безпосередньо перед обласним відділом ДПУ».

Протягом п'яти місяців 1932 р. 25–30 % сільськогосподарського керівництва середньої ланки заарештували. Партійна преса України взимку 1932–1933 рр. неодноразово повідомляла факти, коли українських комуністів, у тому числі обласних партійних керівників, виключали з партії, а то й заарештовували (див.: «Вісті». 1932. 30 листоп., 21 груд.; 1933. 1, 4, 9 січ.). Та ж сама газета у січні 1933 р. розповідала про голову колгоспу, який організував поголовний обшук, нічого не знайшов, після чого заявив: «Зерна немає. Ніхто його не крав і не одержав незаконно. Тому нема чим виконувати план». У результаті його самого звинуватили в організації «справжнього саботажу».

* * *

Незважаючи на подібні «збочення», заготівельна кампанія тривала. Комуністів, які не відповідали вимогам, зліквідовували та замінювали надійнішими людьми.

На той час на нижньому рівні рядові бригади активістів, які в Україні прозвали «буксирними бригадами», часто мало чим відрізнялися від банд головорізів, їхньою звичною методою було побиття людей. Для пошуку зерна вони вживали спеціально виготовлені для них знаряддя — сталеві прути товщиною в 1,5–2 см і довжиною в 1,5–3 м, з ручкою на одному кінці та гострим наконечником, або чимсь на зразок свердла, — на другому.

Наведемо тут досить типову розповідь селянина — очевидця описуваних подій: «Ці бригади складалися з таких осіб: одного члена виконкому сільради або просто будь-якого члена сільради, двох-трьох комсомольців, одного комуніста та одного вчителя школи. Часто туди входили голова або ж один із членів правління колгоспу, а під час літніх канікул і кілька учнів.

Крім того, кожна бригада мала так званого “спеціаліста” пошуку зерна. Він був озброєний довгим металевим щупом, яким перевіряв наявність прихованого зерна.

Бригада ходила від хати до хати. Спочатку вони заходили до хати і питали: “Скільки зерна маєте для держави?” Відповідь, як правило, була короткою: “Не маю ніякого зерна. Не вірите, шукайте самі”.

Тоді починався обшук. Шукали в хаті, на горищі, в коморі, в повітці та в пивниці, потім виходили надвір і обшукували стодолу, свинарник, клуню та сінник. Вимірювали піч і обмірковували, чи вона досить велика, щоб умістити приховане зерно за цегляною кладкою. Виламували сволоки на горищі, вистукували підлогу в хаті, перетоптували ввесь двір і сад. Якщо знаходили якесь місце, яке виглядало підозріло, вживали щуп.

У 1931 р. ще траплялися випадки, коли знаходили приховане зерно, інколи 40 кг, часом 80. У 1932 р. не було жодного. Щонайбільше знаходилияких 4–8 кг, призначених для годівлі курей. Але навіть і цю “зайвину” забирали».

Один із активістів розповідав фізикові Олександрові Вайсбергу: «Боротьба проти куркулів проходила в дуже тяжкий період. Двічі в мене стріляли на селі і одного разу поранили. Скільки житиму, ніколи не забуду 1932 р. Опухлі селяни лежали безпомічні в хатах. Кожного дня забирали нові трупи. І всеж ми мусили якось видобувати хліб із сіл і виконувати план. Зі мною був приятель. Картини неймовірних людських страждань приводили його у розпач. “Петрусю, — сказав він одного дня, — якщо це наслідок сталінського курсу, чи можливо, щоб такий курс був правильний?” Я дав його роздратуванню вийти назовні, а наступного дня він прийшов до мене вибачатися…»

Та навіть у цих жорстоких