Читати книгу - "Війна лайків"

Спільним для всіх цих прикладів управління є використання соцмереж для навчання та залучення. Воно протилежне управлінню через тролінг – надто частому використанню соцмереж для нападів, провокацій та виявів самовдоволення.

Це вказує на, можливо, найбільший виклик з усіх: складно подолати будь-яку систему, якщо вона працює на два боки. І політику, і культуру вразять найгірші наслідки соцмереж – від брехні та теорій змови до гомофілії й тролінгу. Причина одна – увага, а увага, як ми вже переконалися, дає владу.

Суперпоширювальникі відіграють у нашому світі дедалі більшу роль; наразі цей факт незмінний. Однак від них залежить якість впливу: нейтральність чи шкода. Коли хтось долучається до поширення брехні, ненависті та інших соціальних отрут, цьому треба класти край, адже йдеться не лише про ганьбу, а й про небезпеку того, що постачальники найгіршої поведінки в соцмережах отримують більшу славу та успіх, аж до запрошення до Білого дому. Щоб зупинити лиходіїв, потрібно забезпечувати, щоб порушники не уникали відповідальності за свої дії й не мали доступу до організацій та платформ із найбільшим суспільним впливом. У демократичній країні ви маєте право на свою думку, але це аж ніяк не право вихвалятись огидними хейтерськими витівками чи поширенням брехонь.

Дії в соцмережах слід сприймати ще серйозніше, коли їхній отруйний бік інфікує, скажімо, царину національної безпеки, де на терезах опиняються життя багатьох людей. Ті, хто свідомо полегшує зусилля ворогу, чи то надаючи рупор терористичним угрупованням, чи то свідомо поширюючи дезінформацію, особливо ту, що стосується іноземних урядів, мають бути помітні «в усій красі». Ці люди не просто борються за свій бренд чи політичну партію, а сприяють ворогам, які прагнуть зашкодити всьому суспільству.

Ми також повинні подолати новий виклик свободи слова в епоху соціальних мереж – так звані «небезпечні висловлювання». Цей термін походить із досліджень причин насильства між громадами. Він описує публічні заяви, покликані розпалювати ворожнечу та заохочувати насильницькі дії, зазвичай проти меншин. Небезпечні висловлювання – це не лише тенденційна лексика чи нетерпимі зауваження. На жаль, їх надто багато.

Небезпечні висловлювання підпадають під одну чи кілька з п’яти категорій: приниження людської гідності (порівняння людей з тваринами, називання «паскудами» чи недоумками); вживання кодових слів (історичних посилань, мемів або термінів, популярних серед хейтерів); звинувачення в «нечистоті» (буцімто мішень не варта рівних з іншими прав і якось «отруює» суспільство); опортуністичні заяви про напади на жінок з уст людей, яких насправді права жінок не турбують (і це дає змогу заявити вагому причину для ненависті); та дзеркальне звинувачення (викривлення реальності, в якому люди брехливо кажуть, що на них нападають, щоб виправдати своє насильство над іншою людиною). Такі слова смертельно загрозливі для миролюбного суспільства.

Маскуючись у двозначності та поширюючись через напівправду, небезпечні висловлювання дивовижно пристосовуються до соцмереж. Багато жертв з’явилося у процесі антимусульманських заворушень в Індії та геноциду рохінджа у М’янмі. Але дослідників особливо турбує те, як «небезпечні висловлювання» поширюються в США. Випадки небезпечних висловлювань, як ніколи, почастішали; вони поширюються через спеціальні інформаційні атаки здалеку, а також через діяльність колись зневажених місцевих екстремістів, голоси яких сильнішають і навіть можуть стати мейнстримом. Прийдешні роки покажуть, чи ці голоси й далі будуть успішними в наших соцмережах, а отже, й у нашій політиці, чи зазнають поразки.

Цей виклик відволікає нас від урядів та їхніх виборців, але привертає увагу до відповідальності, якої ми повинні вимагати від компаній, що формують соцмережі і впливають на світ. Хай як дивно, контролювати вірусне поширення ненависті та насильства можуть не законодавці, а компанії-засновники соцмереж. Вони мають доступ до даних та схем і здатні реагувати швидше, ніж уряди. Як правителі добровільних об’єднань, вони визначають умови надання послуг, що найкраще віддзеркалюють інтереси користувачів та акціонерів. А небезпечні висловлювання шкодять обом групам.

Згаданий виклик – один із небагатьох, що постав перед компаніями. Простіше кажучи, Кремнієва долина повинна взяти на себе більшу політичну та соціальну відповідальність, ніж накладає на неї успіх її технологій. «Що більше людей ми поєднуємо, то краще», – старий слоган Facebook демонструє, як компанії соцмереж бачать світ. Як можна переконатися, цей слоган неправдивий, а також неприйнятний для підходів компаній у новітньому суспільстві.

Хоча фігури на кшталт Марка Цукерберґа в різний час протестували проти того, щоб їх уважали «арбітрами правди», насправді так воно і є. Інформація, що поширюється через їхні сервіси, – керована їхніми законами та програмними кодами – формує нашу спільну реальність. Якщо не вони арбітри правди, то хто ж тоді?

Відповідно згадані компанії мають відмовитися від тверджень, що вони – лише «нейтральні» провайдери платформ. Це більше не працює. Фанатики, расисти, насильницькі екстремісти та професійні тролі не повинні мати такого впливу, як національні меншини й демократичні держави. Своєю чергою, авторитарні уряди, що експлуатують соцмережі й перетворюють користувачів на мішені, потрібно сприймати як супротивників – а не як потенційні нові ринки.

На цьому шляху Кремнієва долина теж повинна порушити кодекс мовчання, що пронизує її культуру. Наше дослідження звело нас із солдатами, шпигунами, найманцями, терористами та хакерами. Вони, як не дивно, охочіше говорили про свою роботу (та про способи подолання супровідних дилем), ніж працівники великих компаній соцмереж. Журналіст Лоренцо Франческі-Біккераї описує свій досвід репортажів про Facebook так: «У багатьох ситуаціях відповіді на прості питання, – наприклад, чи розмиті оголені зображення – зводяться до того, що інформація, яку Facebook дає пресі, неправдива».

Компанії-гіганти мають підживлювати свої слова справами, а не без кінця використовувати слово «прозорість» у туманних прес-релізах. Це стосується не лише політики, що керує нашим спільним онлайн-простором, а й інформації, яку компанії збирають із цього простору. Неприйнятно, що фірмам соцмереж знадобилося близько року після виборів-2016, щоб оприлюднити дані з чіткими доказами російської дезінформації, – та й те лише після неодноразових вимог Конгресу.

Мабуть, особливо тривожить те, що, попри весь політичний та громадський тиск, більшість компаній усе ще не поспішає розкривати інформацію цілком. З-поміж великих компаній лише Reddit зберегла відомі фейкові російські акаунти для відкритого розгляду. Знищуючи такі важливі докази, фірми ніби пилососять місце злочину й не лише заважають слідчим вивчити повну картину подій і відшукати можливості запобігти повторенню таких сценаріїв. Вони знищують нагадування про масову маніпуляцію та дезінформацію, що сильно змінює світову історію.

Кремнієва долина