Читати книгу - "Богиня і Консультант"

– Чуєш мене? – спитав він телепатку, коли блідість ледь відступила від її обличчя.

– Чую, – прошепотіла та. Вона вже знала, що він їй скаже.

– Зараз я тебе висаджу. Візьмеш Камінь і гроші. Впіймаєш якусь попутку. Тут вони усі їдуть до Києва. Там знімеш хату, залишиш у камері схову записку для Валєри зі своєю адресою і чекатимеш на нього в хаті. Номер камери ти знаєш. Сидітимеш тихо-тихо, нікуди не виходитимеш. Нікуди, чуєш!? А я потім до вас підгребу.

– Дядьку Славку, не лишайте мене, будь ласка…

– Так треба.

– Ні.

– Треба.

– Буде погано. Буде темрява і зло у темряві. Я відчуваю.

– Не турбуйся, мала. Я собі раду дам.

– Не треба… Буде погано, – ще раз прошепотіла вона. У тому шепоті не було вже ані благання, ані вимоги. Вона вже знала, що невидимі зубаті колеса долі-бхайї зачепили срібну тятиву земного життя кривого Яри і потягнули її туди, де мале несрібне срібло зливається із Вічним несрібним сріблом і де замовкають оповіді та припиняються послідовності.

…Яра висадив її просто на узбіччі. Вона хотіла його поцілувати, але Одноокий відсторонив її від свого спотвореного обличчя. Вона раптом сказала:

– Аратара.

– Що? – не зрозумів Яра.

– Камінь назвав мене Аратарою.

– І що?

– Це тепер моє справжнє ім’я. «Шляхетна Тара». Ви повинні знати.

– А «Індиго» – теж незле… ОМ ТАРЕ ТУТТАРЕ ТУРЕ СОХА’М! – виголосив Одноокий і зачинив дверцята самоскида.

Він глянув на мутного розслаблого водія і натиснув на газ. Самоскид швидко набрав швидкість і зник за обрієм. Майбутня Верховна Жриця Курана Аратара Сьома ще деякий час дивилася на північ, куди воля Єдиного спрямувала ту єдину людину, якій вона по-справжньому довіряла, починаючи своє самотнє служіння посеред безкінечної каруселі наявних і можливих світів.

Мітелик того вечора ще раз переглянув Адамчукові зошити. Потім зайшов до Інтернету і продивився сайт Верховної Ради. Методом виключення він звузив коло можливих «нардепів С.» до шести осіб. З цим списком, вирішив він, уже можна працювати. Для очищення сумління Валерій Петрович промоніторив через Google декілька суміжних тем і раптом, проглядаючи лінки з «Кондратенками», наштовхнувся на анонс:

У середу, 21 травня, о 10.00, в офісі 561 Інституту прикладної геомантики відбудуться: науково-практичний семінар на тему «Нейролінгварні практики як ефективний засіб інсайдерського дослідження конкурентного середовища» з участю провідних спеціалістів ІПГ і майстер-класи видатних українських спеціалістів у сфері практичного НЛП-програмування доктора філософських наук Мурада Гольфмана і генерал-майора Олександра Кондратенка. Вхід без запрошень, участь у майстер-класі – 850 гривень з одної людини.

Валерій Петрович хвилини три зачаровано дивився на це лаконічне повідомлення. До середи залишалося дві доби. Надто мало, щоби по-справжньому перевірити, чи не є це повідомлення лише примітивною пасткою.

«Якщо Орден чи східні вийшли на Почеконіуса, то вони можуть знати про моє зацікавлення темами Кондратенка, – передбачив старший консультант. – І тоді в офісі 561 на мене чекатимуть погані хлопці або ж не менш погані дівчата».

Щось в анонсі насторожувало. Чому це в Інституті геомантики, де за назвою мали б займатися негативними і позитивними геобіологічними зонами і подібними до них утвореннями, раптом проводиться семінар з проблематики, близької керівникам розвідувальних підрозділів і спеціалістам з промислового шпіонажу? Але, з іншого боку, Валерій Петрович добре знав, що під вивісками типу ІПГ у сучасному Києві могло ховатися що завгодно: від структур, створених для прикриття діяльності закордонних спецслужб, до тоталітарних сект типу «Аум сенрікьо». А може, цей Інститут прикладної геомантики – офіційний «дах» для одного з українських підрозділів Ордену?

Уранці наступного дня він вирушив за адресою, вказаною в анонсі. Він вирішив подивитися на інститут, не заходячи до нього, лише з вулиці. В одному з тихих провулків поблизу Володимирської Мітелик знайшов загадкову установу. Та займала свіжореставровану шестиповерхову споруду з полірованим гранітним фасадом і масивною решіткою перед ним. Від будівлі віяло респектністю і нелімітованим фінансуванням. Перед входом стояли два «Lexus’и» і «Hammer», біля скляних дверей нудився охоронець. Дві відеокамери перекривали ту частину периметра будівлі, яку можна було побачити з вулиці.

Щоби не привертати уваги охорони, Валерій Петрович зайшов до магазинчика, розташованого напроти інституту. Тут продавали комп’ютери і РС-периферію. Крізь вітрину старший консультант відзначив кількох солідних добродіїв, які заходили до інституту. Їхні костюми і кейси не залишали сумнівів щодо солідних статків і міцного соціального становища. Виходило на таке: або ота вітринна «геомантика» була надзвичайно прибутковою справою, або ж тут жодною геомантикою не пахло. Ще дивлячись крізь вітрину, Мітелик зауважив яскраво-червону «Mazdа», припарковану за півсотні метрів від ІПГ. Автівка не була ані супердорогою, ані суперстильною, але щось – якесь бентежне передчуття – змусило Мітелика на кілька секунд затримати погляд на темних вікнах червоного седану. Коли він вийшов з магазину, «Mazdа» тихо зрушила з місця. Вже за кілька хвилин він зрозумів, що червона