Читати книгу - "Богиня і Консультант"

Він весь укрився холодним потом. «Попався! Як останній лох попався!» – верещала в голові у старшого консультанта якась панічна частина свідомості. Інша частина наказувала: «Тікати, змішатися з натовпом!» Намагаючись не демонструвати ворогам своєї паніки, Мітелик неквапно рушив у напрямку до найближчого спуску в метро, але за десять метрів зовнішній примус зв’язав йому ноги. Коліна відмовлялися виконувати кроки, роз’їжджалися і тремтіли. Тим часом «Mazdа» зупинилася біля Валерія Петровича і з неї вийшла усміхнена Діана. Бездоганний білий костюм підкреслював її гнучку талію і довгі ноги.

– Ось і зустрілися, – без реверансів констатувала посланниця Ковену Тага. – Я тобі допоможу, мій котику, бо моя помічниця трошки перестаралася.

Вона ніжно підхопила старшого консультанта під лікоть, довела до автівки і допомогла йому вмоститися на задньому диванчику. Перехожі чоловічої статі затримали на Мітеликові заздрісні погляди.

– Красиво ви мене… – оцінив Валерій Петрович.

– Скажі «дякую», що ми встигли першими, – не повертаючись зауважила білява дівчина, яка сиділа за кермом. – Люди Ордену сьогодні вночі вбили твого приятеля.

– Яру?!

– Ми називали його Однооким.

– Як? Де? – Мітелик сіпнувся, але Діана ліктем притиснула його до м’якого бильця кольору слонової кістки.

– Під Києвом, – повідомила білявка. – Він тікав від них на вантажівці і врізався у стовп. Наше джерело переконане, що його смерть була миттєвою.

– Господи! – Валерій Петрович заплющив очі. Серед усіх образів Яри пам’ять чомусь уперто вказувала на постать із розщепленими штанами, освітлену лісовим вогнищем.

– Ти тепер про себе повинен думати, – сказала Діана і торкнулася плеча білявки. Та обернулася, і старший консультант впізнав у ній «ляльку» зі свого сну про школу Х.

Машина рушила. Погані дівчата мовчали. Мітелик зрозумів, що від нього чогось чекають. Він прокашлявся і запитав:

– Що я маю робити?

– Оце вже справжня розмова! – посмішка Діани стала глянцевою. – Нам від тебе небагато треба. Ти знайомиш мене з Вигнанцем і йдеш після того на всі чотири боки. Але подалі звідси, бо якщо тебе впіймають…

– А якщо дійсно впіймають?

– Тоді тобі пісєц.

– А ви не боїтеся відпускати свідка?

– Який ти там свідок…

– Свідок.

– Я тебе не розумію… – звузила очі Діана. – Що ти нам пропонуєш? Вбити тебе?

– Не треба.

– Тоді відповідай на моє питання.

– Я не знаю ніякого Вигнанця.

– Я мала на увазі того, хто найняв Одноокого.

– Одного разу він сказав мені, що його найняв якийсь «Дім Правди».

– Правильно. Це переклад колишнього титулу його хазяїна.

– Але я його ніколи не бачив. Він мені про нього нічого ніколи не казав.

– Він каже правду, – підтвердила білявка.

– Одноокий мав залишити для тебе схему контакту.

– Я не знаю, що…

– Записка. На вокзалі, у камері схову, – сказала білявка. – Я лише не можу побачити номера камери…

– Зараз він нам скаже номер, – запевнила її Діана. – Який там номер, котику?

Вона різко натиснула ліктем на його ребра. Від болю Мітеликові перехопило дихання. Він не став ризикувати і прохрипів номер.

– Він не бреше, – з безпристрасністю поліграфа підтвердила білявка.

– От і добре, – сказала Діана. – А тепер ми поїдемо в одне приємне місце і ти там відпочинеш.

– Куди? На кладовище?

– Поки що не туди, – обнадіяла Мітелика амазонка.

Аратара відчула смерть Одноокого, коли зупинений нею джип під’їжджав до повороту на Білу Церкву. Вона контролювала шофера і хазяїна джипа, яким сподобалася самотня блядюжка, що мандрувала узбіччям автобану. Хазяїн невдовзі впав у молитовний настрій, а шофер так уважно вдивлявся в набігаючу смугу асфальту, що зовсім забув про нову пасажирку. Привид Одноокого з’явився у салоні джипа і всівся біля шофера. Аратара бачила його – сірого, із розсіченою головою і відірваним до легень боком.

Дивлячись на привида, вона побачила усе, що сталося. Ніби хтось вмонтував DVD-плеєр між півкулями її мозку. Вона бачила сіру смугу автобану, яка летіла назустріч Одноокому. Бачила, як водій самоскида, ледь очунявши від гіпнозу, вдарив Яру схованою під кріслом сокирою. Як Одноокий убив його, поціливши у шию «нікером». Як намагався утримувати кермо, попри біль у розсіченій голові. Як ставала інтенсивнішою кровотеча і як тремтіла на червоній ділянці стрілка паливного індикатора. Як у вечірньому небі з’явилися гелікоптери мисливців. Як після кількох кілометрів безнадійних змагань з колесами бхайї-долі найманець Дому Правди розігнав самоскид і різким рухом керма спрямував