BooksUkraine.com » Детективи » Ліки від страху 📚 - Українською

Читати книгу - "Ліки від страху"

173
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Ліки від страху" автора Аркадій Олександрович Вайнер. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 81 82 83 ... 116
Перейти на сторінку:

— Коли це — «тоді»?

— Коли з'явився Панафідін. Він був ще неодружений і гарний з себе, як диявол. — Хлєбников говорив про привабливість Панафідіна з байдужим спокоєм людини, яка ніколи не користувалась успіхом у жінок. — Ну і, звичайно, цей апломб, відверта непохитна свідомість своєї винятковості — словом, Аня від нього просто нетямилась.

— А що Панафідін?

— Вона йому дуже сподобалась. Чужа душа — темний ліс, та я думаю, що більше він уже не зустрів жінки, котра йому була б так потрібна. Але тоді в ньому Янус розбушувався — йому дисертацію треба робити, а він забере з сім'ї заміжню жінку, це ж надзвичайна подія, аморалка, персональна справа — в ті часи інакше на такі речі дивились…

Я згадав, як виблискували очі Желонкіної, коли вона встала на захист Панафідіна, досить було мені про нього сказати непоштиво всього два слова.

— … І одружився він на Олечці Благолєповій. А незабаром захистився і пішов у Дослідний центр…

— Але якщо Желонкіна не любила свого чоловіка, чому вона хоча б після не розлучилася з ним? Адже вона була ще зовсім молодою жінкою і могла інакше влаштувати своє життя?

— Ну, самі розумієте, що з такими запитаннями не дуже пристойно звертатися. Та якось ми розговорились, і Аня мені заявила, що якби вона покинула свого чоловіка, то зло, яке їй завдав Панафідін, було б зразу подвоєне — тому що вона сама завдала б зло добрій людині, — і ця хвиля гіркоти й зла котилася б по світу, весь час посилюючись і захоплюючи зовсім сторонніх людей. Ви це можете зрозуміти?

— До певної міри.

— Але жити з людиною, яку не любиш, — іще гірше. І нічого доброго від таких вимушених союзів не буває.

— Нам із цим, мабуть, не розібратись, — мовив я. — Скажіть, Лев Сергійович, мені не можна заглянути ненадовго до Лижина в палату?

— Я зараз іду до нього. Можу вас впустити на кілька хвилин…


Лижин спав. Неглибоко. Десь зовсім на грані дійсності він поринув у трепетний сон. Загострилось пожовкле обличчя, легеньке волосся ніби вибухом розкидане на білому квадраті подушки. Синя жилка б'ється на прозорій шиї. Заскрипіла під ногами Хлєбникова підлога, повіки Лижина здригнулись, на мить відкрились, і очі його були ясні, світлі, сповнені думки, і пливла в них блакитним корабликом радість. Він ворухнув губами, і я ледве розчув:

— … З'єднані ми всі нетривкістю цього прекрасного сонячного світу… — і зразу ж зник у сні, як у ночі.


Близько третьої години я під'їхав на тролейбусі до управління, і, тільки-но вийшов на тротуар, ринув холодний жовтневий дощ. Підстрибуючи, мов заєць, кинувся я до воріт, намагаючись щільніше загорнутися в плащ, але в'їдливі пекучі струмочки вже потекли за комір і в рукави.

Поряд з прохідною стояв Поздняков. От він у плащ не кутався і навіть кепку чомусь тримав у руках. Його білява чуприна намокла пасмами і потемнішала, наче осіння солома на стерні. Прозорі краплі бігли по обличчю, обтікали підборіддя і скочувалися за комір сорочки.

— Що ж ви чекаєте мене на вулиці? — крикнув я йому на бігу.

Він сором'язливо знизав плечима, пожував верхньою довгою губою, сказав глухо, розгублено:

— У мене ж посвідчення немає…

Довелося нам під дощем огинати знову всю нашу величезну будівлю і в корпусі «А» виписувати на моє посвідчення перепустку для Позднякова. І через те в мене зіпсувався настрій, мабуть, що я змок до нитки, а головне — мимоволі став свідком і учасником процедури, цілком звичайної для будь-якої людини, котра йде в серйозну установу, але для Позднякова болісної, гостро принизливої для його професійної гідності, такої, що ставить його на одну дошку з різними недисциплінованими нехлюями, яких доводиться викликати на Петровку, 38, і стоять воші біля віконця, мнуть у руках паспорти, дожидаючи, коли випишуть їм у нумерованій книзі подвійну, з відривним корінцем перепустку із вказівкою на ній, до кого і в який час іде людина.

Ми піднялися на п'ятий поверх, прийшли до мене в кабінет, скинули мокрі плащі, я сів навмисне не за стіл, а поруч з Поздняковим на вільний стілець, щоб не виходило, ніби він у мене на допиті. Та й допитувати його мені було ні про що, а в Позднякова, видно, не було бажання розмовляти. Він спитав тільки:

— Курити можна? — затягнувся сигаретою «Прима», поклав ногу на ногу й став дивитись у вікно, залите струменями сірого дощу. І хоч сидів він нога на ногу, все одно не було в його позі свободи й розкутості, навіть крихітної краплі нехлюйства, а була тільки покірлива байдужість дуже стомленої людини.

Я подзвонив Тамарі й попросив доповісти генералові, що прошу прийняти нас із Поздняковим. Кілька секунд у трубці шоркала безмовність, потім вона сказала:

— Шеф вас чекає о п'ятнадцятій тридцять.

Поздняков, не обертаючись, і далі дивився у вікно, але з того, як повільно, важко рухалася шкіра на його худій потилиці, я бачив, що він напружено слухав, про що я говорив, і шкіра на шиї у нього поступово наливалася кров'ю гніву — мабуть, він вважав, що я провів розслідування не на його користь. І я б охоче сказав йому, але ж Шарапов не дав мені точної відповіді, і я боявся поселити в душі Позднякова безпідставні надії: нинішня невідомість була все-таки краща за можливе розчарування.

Поздняков несподівано повернувся до мене й сказав:

— От згадав чомусь давно історію, яка трапилася з одним моїм другом. Мисливець він був. Неважний, звичайно, так, для фізкультури з рушницею розім'ятися. І тримав песика — фокстер'єра. Бачили, мабуть, таких — маленький сам, волохатий, мордочка квадратна. Видатної відваги й розуму собачка — він і ведмедя не боїться.

Поздняков випустив синювату хмаринку диму, відвернувся до вікна й замовк, ніби забув кінець історії. Я теж помовчав, потім спитав:

— І що ж сталося з приятелем і фокстер'єром?

Поздняков глянув на мене скоса, відігнав

1 ... 81 82 83 ... 116
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліки від страху», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ліки від страху"