Читати книгу - "Ліки від страху"

— Дурниця сталася! — сказав він з серцем. — Обгавкав пес нору на схилі приярка, а хлопець за своєю мисливською неграмотністю вирішив, що це лисяча, і погнав фокса в нору. А той сказати не може і не підкоритися права не має — у собак з дисципліною суворо, — от він і поліз у нору…

Поздняков знову замовчав, і я бачив, що він мовчить не для того, щоб загострити мій слухацький інтерес, а просто знову вертається до тієї давньої історії з дисциплінованим собакою, подумки ревізуючи цей дріб'язковий мисливський епізод і, видно, намагаючись зв'язати свій нинішній стан — на прикладі з собакою, а може, з мисливцем, мені це поки що неясно, — із загальними міркуваннями про наслідки сумлінного виконання службового обов'язку.

— Ну а далі що? — терпляче перепитав я.

— Далі? — ніби опам'ятався Поздняков, потер долонею кістляве підборіддя і сумно сказав: — Пропав собака…

— Чому?

— Тому що нора виявилась не лисяча, а барсуча. Запустили барсуки песика всередину, а потім через хитрі свої переходи вернулися до лазу й перекопали його. Так там собака й лишився, під землею…

— Вас зрозумів, — кивнув я. — Це ви просто так згадали чи для прикладу?

— Згадав! А вже ви вважайте як хочете.

— Я вважаю, що ви просто так згадали. Тут прикладу не виходить.

— Ну, це як подивитись, — похитав він довгою гострою головою.

— Та як не дивись — по виходить. Ви ж самі казали — з неграмотності своєї мисливської ваш приятель пса в нору послав. А вас ніхто не посилав…

— Воно так, — сумно усміхнувся Поздняков. — Як у писанні сказано: блажен муж, що не йде в зібрання нечестивих.

Сорочка на комірі не просохла й неприємно липнула теплим компресом. Я встав, причесався перед дзеркалом і сказав Позднякову:

— Даремно ви, Андрію Пилиповичу, так на начальство ображаєтесь. Ви ж самі людина служива й повинні розуміти, що є ситуації, в яких краще пірнути під воду…

Він кивнув, ніби погодився, але з його обличчя було видно — не згоден. Уже біля дверей він сказав, ніби не мені, а просто так, як раніше актори на сцені говорили, — вбік:

— Пірнати тому добре, хто плавати навчений. А от у мене так вийшло, що зразу на дно пішов…

Шарапов читав папери. Коли ми ввійшли, він глянув на нас поверх окулярів, кивнув і буркнув у відповідь на наше привітання:

— Ага, — і за мить додав: — Сідайте.

Я зрозумів, що сутичка у нас буде серйозна, тому що Шарапов з незбагненної для мене причини набував лихих начальницьких рис саме в тих випадках, коли почувався невпевнено. У цих ситуаціях він починав замість «здрастуйте» казати «ага», а замість «до побачення» — «будь ласка». І коли він на вході вітав мене своїм «ага», у мені починала клекотіти злість, тому що за багато років спільної роботи я знаю, що після цього частина його душі ніби вкривається роговою шкаралупою, він весь стає похмуро-важким, і переконати його, чи вмовити, чи пом'якшити неможливо.

Та й Поздняков, який не знав генерала, теж обм'якнув якось, лице його вкрилося сірим нальотом, і він весь час старався непомітно витерти з долоні липкий піт, який безперервно виступав на руках. А в кабінеті було прохолодно — топити ще не починали, і посеред кімнати на підлозі вишневів розпеченою спіраллю рефлектор.

Шарапов дочитав останній аркуш, поставив у лівому верхньому кутку косий розгонистий підпис і склав усі папери в коричневу теку з тисненням «До виконання». Підняв на нас погляд, і обличчя в нього було таке, ніби він уперше мене бачить, і не сиділи ми з ним на кухні, і не підкладав він мені в тарілку гарячі, розсипчасті картоплини, і не скаржився зі стогоном душевним на пройдисвіта зятя.

— Ну, я вас слухаю, — сказав він, черкнув неспішно блискучим вогнеметом запальнички, ліниво затягнувся і пустив через губу струмінь диму, плоский, як ніж.

— Товаришу генерал, матеріалами, зібраними мною в результаті службового розслідування, вичерпно доводиться, що інспектор Поздняков був невідомим злочинцем отруєний сильнодіючим лікарським препаратом. У зв'язку з цим пропоную службове розслідування припинити й дозволити Позднякову виконувати свої службові обов'язки.

Шарапов встав з-за столу, ми з Поздняковим негайно підвелися. Шеф, обігнувши рефлектор на підлозі, підійшов до вікна і, повернувшись до нас спиною, став дивитись на вулицю, і я згадав, як кілька хвилин тому дивився у вікно Поздняков. От тільки виразу обличчя Шарапова мені було не вгадати. Він повернувся зненацька й швидко спитав:

— Усе?

— Усе.

— Відмовляю! — Ледве не налетівши на рефлектор, він пройшов за стіл і сів. Поздняков зблід іще більше, і я мовчав, роздивляючись червону змієподібну серцевину рефлектора: не питати ж мені Шарапова, чому він передумав з учорашнього вечора!

Він сплів пальці рук і став швидко крутити великими пальцями один довкола одного, потім заговорив так, ніби вголос розмірковував над якимось дуже складним питанням і запрошував нас теж подумати, тому що без ради з нами розв'язати це питання аж ніяк не міг:

— При розслідуванні будь-якого кримінального епізоду органи суду й слідства завжди дуже хвилює питання про долю викраденого. — Він помовчав і ніби знічев'я, мов про якусь дрібничку, спитав: — Що там у тебе викрали, Андрію Пилиповичу?

— Пістолет «Макаров» і службове посвідчення, — вимовив Поздняков так, наче язиком рухав величезні кам'яні брили, і всі вони чотири рази гримнули — кожне слово окремо — на лакований паркет кабінету.

— А грошей не взяли? — зацікавлено розпитував Шарапов, ніби вперше взагалі почув про цю історію.

— Ні, грошей не взяли.

— Багато було грошей з собою?

— Карбованців зо два, — сказав Поздняков, і був він уже не блідий — синюшно-багрова пляма заливала його кощаву потилицю.

— Ну, слава богу хоч гроші цілими лишились, — з полегкістю зітхнув Шарапов. — А от що а пістолетом і посвідченням робити —