Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

class="p1">Маніфест до фінляндського народу від 22 грудня 1918 року, де я наголошував на важливості національної одностайності в прагненні зміцнити міжнародне становище країни і посилити підвалини її майбутнього як незалежної держави, власне кажучи, містив у собі мою програму дій на посту регента. Її істотним пунктом було створення потужних збройних сил разом із докорінною реорганізацією шуцкорівських частин.

Спершу я мав визначитися зі своїм ставленням до тодішнього уряду. Впродовж останніх місяців він продемонстрував здатність опікуватися державними справами. Прем’єр-міністр, професор богослов’я Лаурі Інґман, мав досвід врядування ще від часів сейму. Його велика працездатність, організаторські здібності, а також вплив у парламенті й серед колег в уряді впадали у вічі. Міністр закордонних справ Карл Енкель, який 1917 року обіймав пост міністра статс-секретаря, мав досвід розв’язання зовнішньополітичних питань, а крім того, був ерудований і знав чимало мов. Він був сином мого начальника часів Фінляндського кадетського корпусу, і я добре його знав ще з років кадетства, хоча в нас була значна різниця в віці. Міністр оборони Рудольф Вальден, один із моїх побратимів у визвольній війні, вирізнявся організаторським хистом, а в особі професора Антті Туленгеймо я мав компетентного міністра внутрішніх справ, якому було до снаги впоратися з розв’язанням проблем. Решта членів уряду теж відповідали своєму місцю.

Розформування уряду через те, що кілька його членів були монархістами й не мали довіри з боку урядів країн Антанти, дуже порушило би функціонування державного життя, ба більше — було б невмотивованим, бо невдовзі однаково відбудуться нові вибори. Я непохитно вважав, що втручання іноземних країн у такі питання було б принизливим: урешті-решт, я сам відповідав за дії уряду. Змінювати його було неприйнятно ще й через нестабільну ситуацію в балтійських країнах. Отож я волів не відступати від того, що вирішив у Парижі, й підтримувати уряд. А що від наших репрезентантів у Парижі й Лондоні надходили нові й нові пропозиції щодо змін у його складі, то я повідомив урядам країн Антанти, що кабінет міністрів Інґмана, попри те що він призначений не мною, має мою довіру й у повному взаєморозумінні зі мною енергійно працює над поліпшенням стосунків між Фінляндію та союзниками. А ще я зазначив, що зміна уряду спричинить неспокій у країні і, можливо, поставить під загрозу зусилля регента зі стабілізації та розвитку ситуації.

Призначивши на найближчий час нові вибори, ми виконали висунуті Францією умови поновлення дипломатичних стосунків. Для зміцнення позицій регента і уряду я запропонував Франції якомога швидше прислати свого представника до Гельсінкі. Це звернення, очевидно, сприйняли добре, і 25 січня французький консул у Гельсінкі мсьє Ж. Пуаро передав повідомлення, що уряд Франції закликає своїх союзників визнати фінляндську незалежність і пришле свого представника. Міністр закордонних справ Пішон не забув про свою обіцянку.

Кілька днів по тому на нас чекав новий зовнішньополітичний успіх — звістка, що Фінляндія і Польща, яким раніше було рекомендовано прислати своїх представників на конференцію, скликану державами-переможницями для розгляду російської проблеми, можуть цього не робити. До речі кажучи, ця конференція, місцем проведення якої мали стати Принцові острови в Мармуровому морі, так і не відбулася. Важливо було в кожному разі те, що фінляндську справу — як і польську — не вважали за потрібне обговорювати вкупі з проблемою держав, що виникли внаслідок Першої світової війни. Це було втішне свідчення міжнародного визнання історично зумовленого особливого становища Фінляндії як автономної держави з власною давньою конституцією.

Утім, попри згадане повідомлення французького міністерства закордонних справ, на офіційне визнання Англії та США довелося зачекати. З того, що уряд Франції 3 лютого вирішив запропонувати обмінятися дипломатичними представниками, можна було виснувати, що принципова ухвала тоді вже існує. Затримка з британським та американським визнанням, очевидно, була викликана тим, що весь час і всю увагу урядів країн Антанти забирала мирна конференція з її нагальними центральноєвропейськими проблемами.

На різдвяні свята загострилася політична й військова ситуація на південному березі Фінської затоки. Після виведення звідти німецького війська більшовики послали свої збройні сили в балтійські провінції, де національні добровольчі загони саме взялися до зброї для боротьби проти загарбників. В особливо критичному становищі опинилася Естонія після того, як численніший ворог захопив половину країни і загрожував Таллінну. У Фінляндії з ентузіазмом сприйняли прохання естонців надати військову допомогу. Уповноважений урядом центральний комітет швиденько організував два добровольчі полки й кілька батарей.

Поки відбувалися збирання й споряджання тих двох полків, у Фінляндії почало з’являтися чимало естонців та інших балтійців, яким різними способами вдалося перебратися через Фінську затоку. Тоді до мене прийшла делегація видатних балтійських громадян і стривожено попросила надати кілька кораблів, якими можна буде перевезти з Естонії на фінляндське узбережжя всіх охочих, надто жінок і дітей. На жаль, ми не мали кораблів і харчів для такого непрогнозованого заходу, тож мені не лишилося нічого іншого, як з прикрістю зазначити, що я не можу виконати прохання делегації. Крім того, зрозумівши тамтешню гнітючу атмосферу, я запропонував привезти до Таллінна духовий оркестр, який виконуватиме музику в підхожих місцях. Після моєї пропозиції залягла неприємна тиша, за якою, здавалося, крилась образа: члени делегації подумали, що я грубо жартую. Моя ідея їм не подобалася, доки я цілком серйозно не пояснив свою впевненість у тому, що військова музика на вулицях і майданах піднесе настрій, а тим часом ширитимуться чутки, як щодня з другого боку затоки прибуває дедалі більше підрозділів молодих солдатів-фінів, чоловіків, які палко бажають вигнати ворога з країни. Ідею з оркестром таки було зреалізовано, і це мало гарні наслідки.

Моє ставлення до естонської визвольної боротьби могло бути лишень позитивним: крім міркувань гуманності, нашим інтересам, звичайно, відповідала ситуація, коли південний берег Фінської затоки займатиме дружня держава. До того ж надання допомоги продемонструвало б, що у Північній Європі Фінляндія є стабілізаційним чинником, і її незалежність варто визнати. Доки країни Антанти воліли не перекидати війська для протидії більшовикам, надсилання нашої допоміжної експедиції було ще вагомішим вчинком, який до того ж додав би ваги жесту Британії, яка теж надіслала до Таллінна кілька військових суден.

Зважаючи на всі ці моменти, я дав згоду на вербування добровольців і надання експедиції потрібних матеріальних засобів. Аби забезпечити єдине командування, я призначив генерал-майора Вецера командувачем добровольчого корпусу. Мені, звичайно, було важко втручатись у використання наших частин, але, вважаючи важливим і з політичного, і з оперативного погляду, щоб фінляндське військо перебувало обабіч Фінської затоки, я порекомендував Вецеру намагатися тримати добровольчі сили вкупі і вплинути на те, щоб їх дислокували на прибережній