Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Перші фінляндські частини висадилися в Таллінні 30 грудня, і їм було наказано відразу брати участь у контрнаступі, який почався чотири дні по тому. Однак з огляду на обставини лише одному з цих полків припало оперувати на прибережній ділянці, де він з великим успіхом узяв участь ув атаці, підсумком якої стало здобуття старої Нарви. Другий полк, відряджений на південь теж, уславив фінляндських солдатів на ділянці, якою командував генерал-майор Вецер. Бої точилися з дедалі більшим успіхом увесь січень і до другої половини лютого, допоки 24 лютого 1919 року головнокомандувач естонців генерал Лайдонер сповістив, що країну визволено від ворога. Того самого дня Естонія проголосила незалежність.

Свобода естонців не була дарованою — вони теж вибороли її з великими жертвами. А що стосується ролі наших добровольців, то вона повністю вписувалася в історичну місію Фінляндії: захист західної цивілізації в північній Європі. Без перебільшення можна сказати, що допомога Фінляндії дієво вплинула на визволення Естонії, а відтак і на виникнення інших балтійських національних держав.

Коли більшовиків було змушено відійти за національні кордони Естонії, постало питання, чи наступати далі на території Росії. Голосів за це не бракувало. Виникнення такої ситуації вже було взято до уваги у фінляндських колах під час розробляння з естонським урядом угоди, яку підписав центральний комітет. Фінляндське військо не брало на себе інших зобов’язань, окрім допомоги в очищенні території Естонії. Перед виправою експедиції я твердо наголосив генералу-майору Вецеру, що її не можна використовувати в операціях, які слугуватимуть інтересам Росії, адже лідери білих росіян послідовно протидіють визнанню фінляндської незалежності. Життя наших вояків та офіцерів не можна було жертвувати для цілей, зі ставленням до яких ми ще наразі не могли остаточно визначитися. Це принципове питання, зумовлене намаганнями росіян-емігрантів завадити визнанню суверенітетів і Фінляндії, і балтійських держав, оприявнилося кілька місяців по тому в іншому контексті.

Серед численних військових проблем Фінляндії дві потребували негайного розв’язання. Треба було створити командну школу для підготовки нового офіцерського покоління, а також реорганізувати й усталити шуцкор.

Виробити план створення командної школи було доручено начальникові Генштабу й інспектору військових шкіл, генерал-майору Іґнатіусові, моєму товаришеві з часів визвольної війни. Попри чималі труднощі, надто з набиранням викладачів, завдяки його зацікавленню й енергії Фінляндський кадетський корпус був готовий відчинити двері 27 січня 1919 року, в річницю початку визвольної війни.

Шуцкорівська організація становила для мене особливий інтерес, і, щойно прибувши до Гельсінкі, я на залізничному вокзалі повідомив міністра оборони Вальдена, як собі бачу перетворення шуцкорів — кістяка нашої визвольної армії — на потужний оборонний орган, який охоплюватиме всю країну. За кілька днів цю провідну ідею було розглянуто детальніше.

Відповідно до моїх вказівок, шуцкорівській організації мало бути забезпечено самоврядування, яке захищатиме її від надмірної бюрократії. Разом із тим передбачалося поєднати її з державною владою і пов’язати тісною співпрацею з найвищими військовими органами. Ще влітку 1918 року всі шуцкори було підпорядковано міністерству оборони і поділено на округи й місцеві відділи. На початку лютого 1919 року я радо затвердив нову постанову про шуцкори, згідно з якою організація отримувала власного командувача зі штабом. Головнокомандувач шуцкорів залишався в підпорядкуванні міністра оборони. Шуцкорівські округи, які раніше підлягали начальникам призовних комісій, тепер відокремлювалися від них і отримували власний штаб із начальником округу та власним кадровим особовим складом, який мав зарплату й опікувався суто військовими справами. При окружних штабах були й так звані виборні штаби, що складалися з повірників і мали виконувати функції радників начальників округів, а також провадити їх господарські справи. Місцеві відділи застосовували ті самі ідеї. Відповідно до самоврядного принципу, шуцкори мали право самі обирати собі головнокомандувача, але внаслідок того, що затверджувати результати виборів мав очільник держави, керівництво організації було й у такий спосіб поєднано з державною владою.

Демократичні принципи, дотримані в процесі вдосконалення шуцкорівської організації, зазнали свого часу багато критики — надто з боку найвищих військовиків. Утім, навряд чи хтось іще сумнівається в тому, що саме внаслідок свого незалежного статусу фінляндським шуцкорам вдалося зібрати під своїми прапорами найліпші елементи країни і згуртувати їх у єдине ціле, якому державний корабель міг довіряти, або в тому, що самоврядування стимулювало їхнє бажання діяти для оборони держави. Мушу визнати, що результати, які невдовзі змогли продемонструвати шуцкори, перевершили всі мої сподівання. Їх значення як твердині оборони, на якій потім було побудовано й регіональну систему, годі переоцінити, і наші успіхи в подальших війнах великою мірою зумовлені цілеспрямованою працею, яку рік у рік виконували невибагливі шуцкори.

У січні 1919 року посол Вестман передав мені запрошення приїхати з візитом до короля Швеції. Я сприйняв це за свідчення того, що давня шведсько-фінляндська єдність не похитнулася незалежно від усіх тимчасових розладів. Я з радістю констатував, що король Ґустав V у тронній промові на відкритті сесії парламенту висловив доброзичливе ставлення до Фінляндії. Він заявив, що Швеція намагається сприяти приєднанню Фінляндії до скандинавської групи держав і співпрацю між північноєвропейськими країнами «в тому обсягу, який дозволяють умови», вже поширено на Фінляндію.

Я відчував, що офіційний візит очільника держави може мати сприятливий вплив на стосунки між Фінляндією та Швецією, тому повідомив, що з подякою приймаю запрошення Його Величності. Я доручив нашим послам у Копенгагені й Християнії (Осло) делікатно згадати в країнах свого перебування про запрошення Швеції, сподіваючись, що це спонукає прислати аналогічні запрошення й данського та норвезького монархів. І справді, небагато часу минуло, як я зі втіхою отримав прохання Їхніх Величностей приїхати з візитом до столиць Данії й Норвегії.

10 лютого 1919 року я вирушив до Стокгольма зі своїм почтом, до якого входили міністр закордонних справ Енкель, командувач армії — генерал-майор Вілкама, командувач флоту — контр-адмірал барон Індреніус, секретар цивільної канцелярії регента — кандидат юридичних наук К. В. Голма, а також обидва мої ад’ютанти. Крім того, з нами поїхав і секретар міністра Енкеля, перший секретар міністерства закордонних справ Ґ. А. Ґріпенберґ. Шлях ми подолали на криголамі «Тармо», який через вельми скромний інтер’єр і повоєнну пошарпаність аж ніяк не нагадував прогулянкову яхту для очільника держави, що подорожував із почтом, — але à la guerre comme à la guerre! Про старого доброго «Тарма» можна було б багато сказати, але він таки був статечний і широкий, і в крижаних заторах нам не доводилося боятися марнування дорогоцінного часу. Він надійно виконав свій простий обов’язок — доправити регента Фінляндії на вітчизняному судні до шведської столиці, — а якщо