Читати книгу - "Ми проти вас"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Беньї важко дихає. З’являється якась невразливість після того, як ти вирішив померти, але залишився жити. Владність над самим собою. Беньї іде додому й не має відчуття, що його тіло йому належить, він не знає, хто тепер буде в ньому жити.
Але все ж таки він іде додому.
* * *
Амат і Бубу далі регочуть. Але Бубу раптом замовкає, Амат навіть не встигає зрозуміти, що сталося. Бубу завжди мусив вислуховувати, що він тугодум, він напам’ять знає усі ті жарти: «Цей малий не зміг би вилити воду з чобота, якби не було дірки спереду, а інструкції — на п’яті», «Той Бубу такий тупий, що не зможе налюрити на снігу своє ім’я». Але це не значить, що його мозок не працює, мама Бубу завжди казала, що голова в нього думає трохи не так, як в інших.
Тож Бубу очікував, що це станеться. Він тільки ззовні міг виглядати збаламучено, але всередині готував себе до цієї хвилини ще відтоді, як мама пішла з ним до лісу і розповіла, що хвора.
Дитина біжить через увесь Бйорнстад, забігає на льодову арену, несамовито розмахує руками, коли хтось запитує, до кого вона прийшла. Хтось її впізнає: це молодша сестра Бубу; а хтось, може, навіть встигає зрозуміти і видихає: «О, ні…»
Коли молодша сестричка з’являється в дверях роздягальні, схлипуючи: «Бубу, вона не прокидається! Тато забирає машину, а мама не прокидається, скільки б я не кричала!!!» — Бубу вже готовий прийняти своє горе. Його сльози котяться по косах сестрички, але плаче він більше через неї. Вона так мужньо бігла через місто, але тепер зовсім розбита, бо немає людини, на яку вона могла б покластися, крім старшого брата.
Тільки тут, у його обіймах, дівчинка опинилася в безпеці й розсипалася на мільярд частинок. Вона завжди буде бігти до Бубу, коли станеться горе, усе життя, а він буде стояти, огорнувши її руками, і знати, що мусить залишатися сильним і нести відповідальність.
Амат обіймає їх обох, але Бубу цього не помічає. Він уже роздумує, де знайти таке гарне дерево, під яким ляже спати його мама. Тут і тепер Бубу стає дорослим.
* * *
Адрі Овіч прокидається від страхітливого сну. Вона нажахано запихає руку під подушку, їй гупає у скронях, поки пальці намацують ключ. Дихання таке тяжке, аж завдає болю. Вона спускається сходами, бачить, що молодший брат спить унизу на дивані. Рушниця стоїть у шафі зі зброєю, наче нічого не сталося.
Сестра цілує брата в чоло. Сідає на підлогу біля нього і кілька годин не рухається з місця. Ніяк не перестане стерегти його.
34
«Напад на службового коня»
Через багато років ми, можливо, вже не будемо знати, як нам назвати цю історію. Ми скажемо, що це була історія про насильство. Про ненависть. Про протиріччя й розбіжності, про міста, які самі себе розірвали на шматки. Але й це не буде правдою, не до кінця.
У цій історії також ідеться про дещо інше.
* * *
Це останній рік Відара Рінніуса, коли він іще підліток. У висновку психолога зазначено, що у Відара «брак контролю над імпульсами», але більшість людей замінили би «брак» на «повну відсутність». Він завжди потрапляв у бійки, часом разом зі своїм старшим братом Теему захищав маму, часом вони захищали один одного. Якщо не було кого захищати, брати билися вдвох. Це правда — про брак контролю над імпульсами: Відар ніколи не міг стриматися. Коли в інших людей тільки-но з’являлася думка «а що як…», Відар уже починав діяти. Тренер дитячої команди якось сказав, що саме тому з нього вийшов такий хороший воротар. «Ти просто не знаєш, як можна боятися шайб!» Усі кажуть, що проблема Відара в тому, що він «не думає», але насправді усе навпаки. Проблема в тому, що Відар ніяк не перестане думати.
У дванадцять років він зрозумів, що самотній. Разом із братом та його друзями Відар поїхав до іншого міста, де основна команда «Бйорнстада» грала виїзний матч. Після матчу Теему сказав Відарові, щоб той почекав його у «Макдональдсі», бо мав передчуття, що почнеться бійка. Відар їв собі, коли туди ввалилися вболівальники суперника. Теему і «Групу» вже затримала поліція, і Відар сидів сам-один у кутку, одягнений у неправильні кольори, і ті вболівальники знали, хто він. Під час матчу вони бачили, як дванадцятирічний малий вигукував паскудства про їхній клуб і показував їм середній палець. «То що, ти не такий уже крутий без свого братана?» — загорланили вони, наближаючись до нього.
Саме тоді Відар зрозумів, що самотній. Усі ми самотні. Народжуємося самотніми, помираємо самотніми і самотньо б’ємося. Тож Відар почав битися. Він думав, що тут і помре, бачив, як розбігаються з цієї забігайлівки дорослі, він був дитиною, але ніхто навіть не спробував допомогти йому. Персонал повтікав на кухню. Відар не знає, скільки тоді було супротивників, але він бачив, що в нього немає шансу. Та однаково розмахував руками. А тоді, ніби з нізвідки, з’явився Павук: Відар пригадував, що той наче застрибнув усередину через вікно, але чорт його знає, як то було. Павук захищав його так, ніби вони були однією сім’єю, а потім вони й стали один одному як сім’я. Тоді Відар усвідомив, що людина не мусить бути самотньою. Не завжди. Не тоді, коли є «Група».
Коли Відару виповнилося шістнадцять, вони
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ми проти вас», після закриття браузера.