Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Або ж, якщо послухати вірян тверезості на конференціях на кшталт «Алкоголь та громадські заворушення», алкоголь провокує людей (якихось абстрактних людей) на безчинства. Але не їх особисто — вони мають імунітет: на різдвяному корпоративі вони собі можуть трохи розслабитись, можуть випити з друзями пару пляшок доброго «Каберне Совіньйон», можуть піти в паб на джин-тонік чи щось таке і ніколи після цього не б’ються! Та навіть не лаються! Скидається на те, що тільки робочий клас лютішає та балагурить від алкоголю. Диво дивовижне, якщо подумати, — набагато більше вражаюча магія, аніж викликання дощу!
Ми віримо у дивні сили алкоголю, бо вони, як і всілякі ірраціональні релігійні догмати, допомагають пояснити те, що пояснити годі, а заразом ще й допомагають ухилятись від вирішення реальної проблеми. Зваливши усі проблеми на алкоголь, ми чудово уникаємо незручного питання — чому англійці, ґречністю, стриманістю та поважністю яких захоплюються у всьому світі, паралельно ославились як грубіяни, нечеми і брутали.
На мій погляд, ґречна стриманість та негожа агресивність — це сторони однієї медалі. Точніше кажучи, — це симптоми «соціальної не-дужості» англійців. Ми страждаємо на вроджену соціальну патологію. У нас цілий комплекс глибоко вкорінених пересторог, які не дають нормально виразити емоції та провадити звичайне, дружнє спілкування, на яке заввиграшки спроможні інші народи. Чому ми такими стали? Чому хибуємо на «соціальну не-дужість»? Це — свого роду загадка, яку мені вдасться, а може, і не вдасться, розгадати у цій книжці. Як би там не було, щоб діагностувати хворобу, не обов’язково знати, як її вилікувати.
Причину таких психічних розладів, як цей, — будь вони на рівні людини чи на рівні нації — не так просто, а то й зовсім неможливо визначити, але озвучити пацієнтові діагноз все-таки можна — аутизм, агорафобія чи ще щось на кшталт цього. Я не обирала хвороби навмисно, це випадкова вибірка, та аналізуючи їх тепер, мені здається, що «соціальна недужість» англійців має багато спільних симптомів і з аутизмом, і з агорафобією. Та з милосердя та політкоректності скажемо, що англійці «мають труднощі із соціалізацією».
Як би ми не називали наші труднощі, симптоми «соціальної не-дужості» англійців виражаються у протилежних крайнощах: коли нам незатишно і незручно у соціальному плані (признаймося, що так є майже увесь час), ми стаємо аж надто ввічливими, ґречними, штивними і незґрабно стриманими; або галасливими, грубими, агресивними, різкими і просто нестерпними.
Проміжних стадій у нас немає, вже не кажучи про золоту середину! І ті, і ті крайнощі поведінки англійці — до якого класу б вони не належали — демонструють як за розкладом і незалежно від того, чи споживали вони оковиту, чи ні.
Щоправда, найгірші форми «галасливої та нестерпної» поведінки переважно обмежуються точно визначеними періодами «культурної ремісії» — це може бути п’ятничний чи суботній вечір десь у центрі міста, відпустка вдома або за кордоном, коли табуни молоді окуповують паби, бари і нічні клуби, щоб напитися в дим.
Напитися — це не просто побічний ефект від гарно проведеного вечора. Це — першочергова мета. Молоді англійці, які вибралися погуляти чи поїхали у відпустку (і чоловіки, і жінки), досить рішуче налаштовані на досягнення мети, і майже завжди їм це вдається (ми ж англійці, ми можемо напитися в дрова навіть безалкогольною водичкою-плацебо). Щоб довести товаришам, що вони вже розговілися до соціально бажаної міри, вони щодуху намагаються зробити щось «шалене», а саме — вдатися до жахливої розгульної поведінки. Репертуар досить обмежений, а самі «коники» не дуже то й обурливі: спектр варіюється від доволі смиренних вересків і лайки, до більш викличних актів, як-от «світити дупою» (спустити штани і показувати голу дупу — молодики взагалі вважають, що дупа є навдивовижу захопливим об’єктом!) чи, щоправда, рідше, махати кулаками.
Ще є дуже незначна меншість, яка не уявляє суботнього вечора без бійки. Зазвичай це впорядкована, передбачувана і майже по нотах розписана штурханина, яка складається із бравади та поз в стилі «перший хлопець на селі», які можуть розростись до масштабів незграбного махача. Щоб спровокувати інцидент треба не мало, не багато, а всього лиш необережно затримати погляд на долю секунди довше, ніж годиться. З пересічним англійським молодиком напідпитку напрочуд легко затіяти бійку: просто подивіться йому в очі, трохи затримайте погляд (вистачить і секунди, адже англійці не дуже люблять, як до них приглядаються) і скажіть так: «Чого дивишся?». У відповідь можна почути те саме: «А ти чого дивишся?». Дуже схоже на наше традиційне «Як ся маєте?» / («How do you do?»)! Наша нестерпність така ж дивна, ірраціональна та незґрабна, як і наша оспівана ввічливість.
Слід зазначити, що ці проблеми не такі разючі у середовищі молоді, які в ролі соціальних фасилітаторів використовують не алкоголь, а нелегальні «наркотики для настрою» — траву та екстазі. Англійці вірять, що конопля розслабляє і розніжує (як це зараз називається — «на розслабоні»), а екстазі оживляє, додає енергії та доброзичливості до дружбанів, а ще — обдаровує дивовижними танцювальними здібностями. Не знаю, як там з танцями, але віра в чудодійну силу наркотиків чомусь спрацьовує як пророче самонавіювання, і всім весело!
Правила гри та англійськість
Правила гри доповнили і підтвердили усі головні риси «англійської сутності», які нам до цього часу вдалося виокремити: гумор, лукавство, класовість, чесну гру, скромність і так далі. З’явився ще один сильний кандидат, який має всі шанси увійти до складу культурного геному англійця — емпіризм. Однак, у цьому розділі більшість правил стосувалися однієї визначальної риси англійськості, яку я називаю «соціальною не-дужістю», відлюдкуватістю острів’ян, хронічною соціальною незґрабністю, яка межує із таким собі симбіозом аутизму та агорафобії у латентній формі. Так чи інакше, та майже усі наші розваги — це реакція на той злощасний недуг. І майже всі наші реакції мають форму заперечення та самообману. Власне, наша феноменальна схильність до самообману викристалізовується у ще одну — окрему — характеротворчу рису.
Колективний самообман у спорті, іграх та клубах, які в нас виконують роль соціальних фасилітаторів, заслуговує на особливу увагу. Ми змушені хитрощами заохочувати самих себе до соціалізації і при тому прикидатися, що насправді нас цікавить зовсім не дружнє спілкування. Віра у магічну розгальмовуючу силу алкоголю також є симптомом того ж «синдрому самообману». У нас є непереборна потреба соціальних контактів та емоційної прив’язаності, але ми не можемо цього визнати і отримати тепло людського спілкування природним, простим і зрозумілим шляхом. Натомість ми змушені вигадувати хитромудрі структури, міфи та ритуали — все для того, щоб замаскувати потребу в соціалізації під несамовите бажання покидатися м’ячиками, удосконалити флористичні
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спостерігаючи за англійцями», після закриття браузера.