Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Направду, я не розумію, чому антропологам, щоб вивчати якусь химерну племінну культуру з дивними віруваннями та загадковими звичаями, треба їхати на край світу — і ще й заразитися там дизентерією і малярією, — якщо ось тутечки, під самим носом, є такий чудернацький екземпляр!
ДРЕС-КОД
Перш ніж взятися за дослідження англійського дрес-коду, нам слід уточнити декілька крос-культурних універсалій. У всіх культурах світу одяг, окрім очевидного призначення зігрівати та захищати від впливу навколишнього середовища, виконує ще три важливі функції: розрізнення за статевою ознакою, статусну диференціацію та визначення приналежності до певної соціальної групи. Статева диференціація зазвичай найочевидніша: навіть у суспільстві, де всі одягаються майже однаково і не надуживають прикрасами, завжди є хоча б мінімальна різниця між чоловічим та жіночим вбранням. У слово «статус» я вкладаю наступний зміст — «соціальний статус» та «становище у суспільстві» у широкому сенсі (за виключенням вікової диференціації). Поняття «приналежність до певної соціальної групи» я розумію як належність до племені, клану, субкультури, соціального кола чи кола «за інтересами».
Мені дуже прикро, якщо своїми тезами я зачепила за живе редакторів чи читачів глянцю, які свято вірять, що одяг — це про індивідуальність, про «самовираження» чи ще якусь таку лабуду. Все, що сучасний західний постіндустріальний світ любить називати «стилем» чи «самовираженням», та й модою, як на те пішло, — це всього лиш ошатний комплект із статевої, статусної та класової диференціації. Здається, я одним махом зачепила ще й тих, хто відхрещується від моди і запевняє, що для них одяг — це не про статус, а лише про комфорт, практичність та ощадливість. Хтось, певна річ, може, справді не має свідомого інтересу до моди, але все одно мусить обрати собі щось серед дешевих, зручних та практичних речей, а відтак — волею-неволею сигналізує світові про себе за допомогою одягу. (Власне, оголосити себе понад такою дурничкою, як одяг, — це вже соціальний маніфест і то дуже гучний.)
В англійців нема «народного одягу» — ця наша хиба не дає спокою і провокує у плакальників за кризою національної ідентичності надривні лементи із заламуванням рук. Потім ці плаксії беруться вивчати специфіку англійського костюма, але у такий чудернацький та ірраціональний спосіб, що не надивуєшся: у намаганні дослідити, що англійський костюм може розповісти про англійців, вони перебирають кожну ниточку традиційних, суто англійських, навіть «стереотипно англійських» елементів одягу, ніби весь секрет англійськості ховається за кольором, кроєм, швами та підгинами. Клайв Аслет, наприклад, пише так: «Найанглійськіше вбрання — це, скоріш за все, прорезинена куртка “Барбур” такого брудно-глинистого кольору». Нічого дивного, що колишній редактор журналу «Життя в селі» вибрав на роль знакового вбрання таке стереотипне — шаблонність у контексті одягу в нас на кожному кроці. Також Аслет розпачує, що картатий твід з островів Гарріс втрачає популярність, що, на його думку, свідчить про занепад традиційних «сільських» цінностей. Коли немає інших пояснень, очевидно, винна погода: «Літній гардероб британця — повний несмак, а все тому, що в нас рідко коли є нормальне літо» (Пояснення навдивовижу кумедне, але геть недоладне — є безліч країн, де літо прекрасне, але люди там одягаються не набагато стильніше, ніж ми.) Врешті, Аслет скаржиться, що нам тепер бракує офіційності, що «за винятком армії, знаті, королівської сім’ї та значимих офіційних подій» у нас відсутні приписи стосовно відповідного одягу.
Спроби зрозуміти наш дрес-код полишають, по суті, навіть не почавши. Джеремі Паксман вніс у перелік визначальних рис «англійськості» панків та вуличну моду, але потім він оминає тему одягу, обмежившись лише коротеньким зауваженням: «Що стосується одягу, то вже давно немає одностайної думки, не те щоб строгих правил». Фраза «вже давно нема правил» — це суто англійська скарга з присмаком ностальгії, а з уст дослідників англійської культури вона звучить як відверта, дуже в англійському стилі, відмазка. А втім, усі ці тужливі коментарі принаймні висновуються на принципах здорового глузду: національна ідентичність базується на правилах, відсутність правил — це симптом втрати ідентичності. Логіка в діагнозі є, однак і Аслет, і Паксман неправильно трактують симптоми. Правила та приписи, як одягатися, в нас все ще існують, хоч вони не такі формальні і не такі чіткі, як п’ятдесят років тому. Деякі з цих неформальних, неписаних правил навіть дуже обов’язкові. А найважливіше з усіх правил — описове, його можна навіть назвати «метаправилом», таким собі правилом про правила.
Правило про правила
З одягом в англійців склалися складні, напружені і здебільшого недоладні стосунки, суть яких зводиться до відчайдушної потреби у регулятивних правилах і жалюгідної неспроможності дати собі раду там, де правил нема. Це метаравило допомагає зрозуміти, чому в усьому світі побутує думка, що пересічний англієць одягається дуже погано, та, попри це, існують сфери (назвемо їх «кишенями»), в яких нам немає рівних, — англійський чоловічий костюм індивідуального пошиття, спортивний одяг, одяг для «заміського» відпочинку, церемоніальне вбрання та прогресивна вулична мода. Інакше кажучи, англійцям все чудово вдається, коли є строгі, формальні правила і приписи. Нас рятує «уніформа» — у прямому та переносному сенсі. Коли ж ми покинуті напризволяще, то шпортаємося і поремо носом: у нас майже відсутні, якщо взагалі є, смак та стиль. Ми, як влучно сказав Джордж Орвел, страждаємо на «майже мертвяцьку холодність до питань естетики».
Потреба у строгому імперативі тільки посилилась завдяки недавно запозиченим в американців правилам — «вільна п’ятниця» та «п’ятниця без краватки», коли працівниками компаній дозволено приходити на роботу в щоденному одязі, замість звичного ділового вбрання. Доволі багато англійських компаній запозичили собі цей звичай, однак чимало одразу ж покинули — працівники нижчої ланки почали приходити на роботу в абсолютно чудернацькому, підібраному без найменшого натяку на смак, одязі, який би більше личив для пляжної вечірки чи нічного клубу. Решта працівників виглядали неприйнятно занедбаними. Клієнти тим видовищем були шоковані, колеги — конфузились, а керівництво взагалі ігнорувало правило «вільна п’ятниця» і, як бачимо, небезпідставно, і у спробі вберегти гідність дотримувалося офіційної форми одягу. Відтак ієрархічна прірва між працівниками тільки ширшала, цілком заперечуючи початкову мету заходу — демократизацію та налагодження товариських стосунків у колективі. Якщо коротко, то експеримент з тріском провалився.
В інших народів, може, не все так гладко із вмінням одягатися, та тільки жителі наших колишніх колоній, сиріч американці та австралійці, можуть сяк-так дорівняти нам у катастрофічній, тотальній і всепроникній відсутності смаку. Вся сіль в тому, що навіть ті самі американці й австралійці спроможні одягатися краще за нас, — а ми носимося зі своїм кліматом і мінливою
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спостерігаючи за англійцями», після закриття браузера.