Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

що він не надбає, усе тим або іншим шляхом перейде до рук економічно і політично пануючих верств московської нації. На сотки мільйонів карбованців хліба продукує українець-пролетар, але із цієї великанської цифри тільки нікчемну частину вертає собі в формі зарібної плати, а велика решта розходиться по кишенях економічно пануючого московського народу.

Чужинці — земельні властителі беруть собі великий процент за право монополії на землю: москаль-купець-скупщик користає із темного українського селянства, котрий, не знаючи ані риночних цін на хліб, а до того ще припертий до муру московським] правительством і земством за «податки», продає свій продукт[283] за нікчемну ціну.

Московські промислові райони, взагалі нехліборобна промислова Московщина користає із такого гіркого становища українського народу: низька зарібна плата українського сільського робітника дає дешевий хліб для усієї промислової Московщини, навіть закордонні чужинці, що купують хліб, продукований на Україні, користають із низької зарібної плати українського сільського робітника. Проте вироби промислової Московщини, вироби московських фабрик і заводів, навіть кустарів, вироби, що їх купують українці-хлібороби, стоять на високій ціні, бо московське правительство забороняє закордонним фабрикатам йти в Росію і конкурувати з російською промисловістю, яка лежить цілковито в руках москалів.

Не диво, що українці-хлібороби останні роки хронічно голодують: щоби нагодувати таку масу чужинців, треба витратити багато енергії. Але останніми часами ми спостерігаємо, що енергії годувати таку ораву гнобителів у українського народу забракло: «платежная способность» його падає щороку більше і більше; запозиченість селян-хліборобів московському правительству і земству щороку збільшується і тепер досягла колосальної цифри. Правительство і земство, а надто останнє, зчинили ґвалт (куриця перестала нести золоті яйця). Економічне знесилля українського продуцента відбивається дуже зле на державнім бюджеті, а надто на бюджеті земств. Ці дві інституції почали проявляти до сільського українського продуцента крокодиляче спочування і симпатію: розпочалися лицемірні заходи над піднесенням економічного становища українців-хліборобів. Але пізно... Нелюдський визиск підірвав сили українського сільського хлібороба і його господарство. Він пролетаризується все більше і більше: життєві потреби зменшені до мінімуму і пішли ще нижче. Голод став хронічним, став нормальною умовою українця. Голодні бунти 1902 р. — є яркою його ілюстрацією. Ці голодні бунти мають тенденцію повторюватися все чаще, поки існуватимуть причини, що їх викликають. Звичайно, ми далекі од думки сподіватися іншого поведення з боку московського правительства і в загалі московського народу, бо де таки в світі дужчий і переможчий не користає і не кривдить зневоленого, слабшого? Але вкупі з тим ми, певна річ, далекі і від другої думки: без протесту і боротьби давати нашим ворогам висисати нас досхочу. Закон природи вимагає боротьби за життя... І ми виголошуємо її!

Придивимося до нашого хліборобного сільського пролетаріату: хіба ми бачимо свідому боротьбу його проти своїх визискувачів і поработителів? Го — лодні бунти — хіба то боротьба, а надто, коли вони під прапором царизму (1902 р.)? Ні! Здеморалізований, зденаціоналізований українець-селянин тихо і покірно умирає з голоду, як його вчать сього піп і москов[ська] школа, до якої він ходив хлопцем; він умирає не боронячися, бо не розуміє причини своїх страждань, причини своєї гибелі, що насувається більше і більше на його; а політичні мрії його усе літають біля царського трону, біля царя-чу-жинця, що ось колись звідти прийде їм так довго жадана земля, воля і щастя.

Страшне становище української нації, — але ці страшні наслідки стали головно через занедбання національної справи з боку української інтелігенції, головно через її москалефільство[284].

Скільки треба праці, посвячення і героїзму для української інтелігенції, щоб надолужити занедбане, щоб загладити свій великий гріх, свою велику провину перед своїм народом!.. Зараз настали ці так довго очікувані часи, часи викуплення. Найліпші люди із української інтелігенції цілковито і виключно посвячують себе українсько-національній справі, себто справі українського сільського і міського пролетаріату: вони організують їх для економічної і політичної боротьби з їх соціальними і політичними панами, організують їх для боротьби за життя, свободу і щастя...

Факти життя доводять сільському і міському пролетаріатові, що щастя їх можливе тільки і стане реальним фактом тільки після конфіскати у чужинців української землі, після націоналізації її, після націоналізації промисловості на українській території, але все це стане тільки після знесення панування чужинців-москалів.

Історична минувшість українського народу

Усі нещастя, що до сього часу терпить український народ, від того, що він до останніх часів не поглядав на свою справу національно, а соціально: він не мав ідеалу самостійної України. Той факт, що великі принесені жертви і енергія, яку він витратив, вибиваючися з-під поляків протягом першої половини XVII віку, пропали марно, свідчить про це. Повстання 1648 року не носило в думках тодішньої більшості, а надто в думках організаторів повстання, національного характеру з метою здобуття національної незалежності, а мало характер переважно соціальний: народ український не був ворогом польському королеві і польському правительству, а польському шляхетству, панству; повставав не проти польського короля, а проти утисків польського панства, головно проти кріпацтва.

Український народ того часу хотів не національної незалежності, а соціальних полегшень. Коли ж наслідком боротьби з поляками українська нація здобула собі політичну незалежність, вона не оцінила останньої, оскільки вона важна для забезпеки її щастя і добробуту, вона змаловажила її і через те легко пішла на злуку з москалями.

Великі патріоти того часу: Богдан Хмельницький, Богун, Джерджалик, Виговський нічого не могли зробити проти загального руху українців до підданства московського... Колосальним напруженням сил ці патріоти зробили більш, ніж того можна було сподіватися від одиниць: вони із з’єднання з Москвою зробили державну спілку, поставили Україну на становище сучасної Угорщини, навіть більше, бо Угорщина не має права державних зносин, що їх мала тоді Україна.

Та чи розумів це тоді народ? Він на Переяславській раді кричав: «Волимо під царя московського!» Коментарі зайві.

Нечисленні патріоти, співборці Богданові за свободу України, з його смертю скінчили своє життя дуже зле... Одсутність національної свідомості і свідомості вигод від національної незалежності серед широких мас українського тогочасного суспільства причинилася дуже до швидкої страти цієї останньої. Старшина українська в своїм вузькім розумінні своїх інтересів зверталася до запомоги Москви в виконанні своїх цілей, а народ український, скинувши польське кріпацтво, уже мріяв, що самодержавний московський царизм порятує його від сваволі їх старшини, вгамує розладдя і суперечки, що дійсно панували тоді. — Не власними силами хотів він розв’язати домову справу, а силами чужинців — московського царя і його правительства.

Такі характерні для тієї епохи факти, що деякі полки українські, як, н[а]-пр[иклад,] Стародубський, прохали