Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

Попівство українське, од простих попів до митрополитів, енергічно підтримувало москалефільські тенденції і було головним агітатором, організатором і підпирачем москалефільського руху, головно серед сільських верств українського суспільства. Вони (попи) не цуралися навіть доносів і дуже часто були політичними шпигами московського правительства на своїх братів по крові.

Гетьман, голова нації, намагався оперти свою власть не на своїм народі, а на ласці московського правительства, і ні трохи не соромився такого ганебного становища. Опираючися на силі чужого, московського, війська, гетьмани угнітали тих, на котрих повинні були опертися, догоджаючи їм, нижчим[285]верствам українського народу, головно сільському хліборобові (Брюховець-кий, Многогрішний і інші); шляхом їх ішла старшина — державне урядов-ство українське (псевдодемократична політика Москви).

Національна погибіль стала доконечною, а українська держава, майже незалежна, перестала існувати; вона увійшла в державу московську, як завойована провінція. І покарані страшно Одвічною Волею усі верстви українського народу за його москалефільство. Українське попівство обернено в покірних рабів попівства московського (Святійший Синод), а потім їх стали заміняти попами-москалями. Українська старшина хоч і одержала «дворянство» за національну зраду, але становище сього дворянина нової формації було станом безголосного, безправого холопа не тільки перед московським, тепер уже російським, царем, але і перед його боярами.

Окрім того «нові дворяни» повинні були відсунутися від власті у своїм краї, яку захопили в свої руки москалі, що одержали на Україні більшу часть земельної посілості.

Але найбільш постраждали темні нижчі верстви українського народу — селяни — за своє несвідоме і нав’язане їм москалефільство: вони знову попали у невільництво, в кріпацтво. Можна собі уявити, як тяжко було їм вертатися в ярмо, з-під котрого вони тільки що визволилися. Але боротися було уже запізно: вони самі себе приборкали, — самі дали зав’язати собі світ (рік 1783).

І так, уся довголітня боротьба українського народу проти Польщі, вкінці його самовизволення, уся ця маса витраченої сили і енергії, маса пролитої крові, пішла в нівець і головно через недостачу національного ідеалу «Самостійної України» серед широкого загалу українського тогочасного суспільства. Тоді не розуміли головної умови національного життя: треба бути державно незалежною нацією, треба не бути рабом, треба бути паном себе і своєї долі, щоб лаштуватися в своїй державі, на своїй території, по своїй уподобі. Соціальна справа незалежної нації — є домова справа і розв ’язуєть-ся по волі і думках впливової більшості її. — Соціальна справа поневоленої нації не є її домовою справою, бо лежить цілковито в руках тої нації, що поневолила, і то в руках пануючої її класи. Вирвати свою соціальну справу із рук чужинців, забрати її у власні руки — се і є головний ідеал кожного поневоленого народу.

Події на Правобережній Україні 1768 року

Справа 1768 року теж була марною тратою національних сил і марним пролиттям української крові знов-таки через брак національно-політичного ідеалу серед повстанців і навіть серед їх проводирів. Це повстання, яке зветься в історії «гайдамацьким», відбулося в державі польській по правий бік Дніпра, було повстанням кріпаків проти польської земельної шляхти. Через те, що воно не мало ясної і визначної національно-політичної цілі, себто заснування великої незалежної української держави, а мало на меті завдання соціальне, себто знищення кріпацтва, то воно скінчилося нічим. Але головну ролю в погибелі цієї справи відіграло москалефільство: повстання робилося іменем російської цариці Катерини ІІ-ї; проводирі повстання запевняли український народ Правобережної України, що російська цариця їм спочуває і безперечно буде їх запомагати грішми, зброєю, військом — і цим погубили справу.

Коли повстання правобережних українців-кріпаків скінчилося повним успіхом, московське військо під командою генер[ала] Кречетникова прилучилося до українського під видом ніби запомоги проти поляків і, одержавши довір’я «простуватих» українців, зрадливо пов’язало та перерізало уночі сонних та перепитих українців і віддало головних повстанців полякам на великі муки. В числі їх був і великий патріот Гонта. Злучившися з головним керманичем повстання Залізняком, він скоро побачив повну погибіль цієї справи.

Залізняк, дуже свідомий чоловік щодо військових справ, був типовим гайдамакою, темним, несвідомим у політиці і абсолютно без ніяких ідеалів політичних і національних; по інтелекту він мало що вище стояв від тієї кріпацької маси, що його оточувала. Це кріпацтво, що повстало, було до краю обурене визиском польської шляхти, і воно мстилося на ній жорстоко: воно упивалося її кров’ю і грабівництвом панського добра. Відсутність думки про завтрашній день, про будуччину, яка взагалі характеризує низший інтелект, була причиною того, що повстанці, не турбуючися ні про що, проводили час у безпросипному пияцтві і ні про що не думали. Тяжкий стан в польськім кріпацтві приневолив їх до повстання, викликав ангела помсти за кривду, і повстанці тільки мстилися на своїх гнобителях. Коли ж наслідком повстання уся країна перейшла фактично до їх рук, вони не знали що робити... і стояли під Уманем табором в бездіяльності і нерішучості. Одна тільки думка виринала у них наверх: чи не віддати завойованого краю в підданство московській цариці Катерині?..

Справою українською покористувалися москалі: 1768 р. правобережні українці відвоювали собі територію для того, щоб через 4 роки (1772) вона досталася москалям.

Страшна і тяжка була кара для повстанців і велика провина перед українським народом тих, що стояли на чолі повстання, а не могли дати йому дійсно потрібного інтересам українського народу напрямку.

Треба було бути дійсно сліпим на наочні факти, нічого не розуміти в політиці, щоб сподіватися чого доброго від московського правительства, а тим часом організатори повстання 1768 р. сподівалися. Події після Богдана ясно проявили тенденцію московської держави обернути Україну в московську провінцію, на зразок Казані, Астрахані і інших. В 1768 р. на лівому березі Дніпра, в Гетьманщині, російського підданства, кріпацтва ще тоді не було (його заведено року 1783, по указу Катерини II).

Можливо і навіть напевне, що повстанці-кріпаки правобережці, бачачи, що на Лівобережній Україні, що була під Москвою, немає кріпацтва, виясняли собі сей факт відсутності кріпацтва з’єднанням з московською державою; вони думали і сподівалися через політичне з’єднання свого краю з московською державою позбутися кріпацтва. Але це і свідчить про повний брак розуміння національної української справи в ті часи. Московська держава, як держава збудована на рабстві, з інститутом кріпацтва, повинна була в своїх інтересах, простуючи до одноманітності, утворити і в придбаній Україні інститут рабства-кріпацтва, обернувши її поперед із автономного краю в московську провінцію. Це і сталося трохи пізніше — через 15 років, в році 1783.

Яке велике значення провідної