Читати книгу - "Трохи відчайдушної слави, Емілі Теш"

Я не прошу вас вибирати.

Я роблю вибір.

«Що?» Кіра закричала. «Ні! Що ти робиш? Я хочу…”

— повернутися у світ, який створила вона сама, у світ, де адмірал Джоле і Провидіння правитимуть людською імперією, яка існуватиме вічно? Так: тому що це був всесвіт із Землею в ньому, всесвіт з Лізою, яка працювала в клініці на станції Гаймер для її дослідницької стипендії, з лейтенантом Клео Альварес, і командиром Урсулою Марстон з Самфіри; світ, де Кіра мала майбутнє та сім’ю, світ, де Магі був живий. Це повинно було щось означати. Де мало значення, що Кіра врятувала світ. «Відправ мене назад! Дозволь мені…”

ЧАСТИНА V

ВІКТРІКС

«…іди!»

Людство — войовничий вид.

Це було очевидно задовго до того, як ми зіткнулися з цивілізаціями майоди. Були й інші земні види, які вели поведінку, яку ми можемо зрозуміти як війну, — мурахи, деякі людиноподібні мавпи, — але жоден не з такою частотою, ентузіазмом і майстерністю. Історія людських інновацій — це багато в чому історія знарядь війни — стремена, луки та стріли, гармати, рушниці, ядерні ракети. Для багатьох видів майоди ця мілітаризована історія технологічного прогресу є нічим іншим, як жахом. (Багатьох, але не всіх. Люди не єдині войовничі розумні люди у Всесвіті, хоча маджо вважають нас одними з найбільш небезпечних.)

Однак це неправда, що люди є видом, який любить війни. Деякі люди, без сумніву, войовничі. Але деякі з найдавніших творів людської культури, що збереглися, є складними роздумами про вартість і наслідки конфліктів: досягнуту таким чином славу та спричинені таким чином страждання. Ми знаємо, що робить війна як для суспільства, так і для нас самих. Ми знайомі давно. Прагнення до миру глибоко входить в людську історію — майже так само глибоко, як і бажання до війни.

Як би виглядав мир? Багато хто бився над цим питанням. Можливо, це можна примусово виконати? Імперії пишалися тим, що вони миротворці та стабільні. Але це парадокс. Мир, досягнутий під загрозою насильства, — це лише очікувана пізніше війна. Справжній мир, безумовно, вимагав би повного припинення війни. Утопія — ідеальне суспільство — вимагає того, що ми можемо назвати невимушеним миром. Але чи можливо це? Невимушений мир вимагав би припинення всіх конфліктів. Тоді виникає питання: що є причиною конфлікту?

Ресурси, каже історія, та ідеї.

Тож люди, які шукають цього утопічного суспільства та його непримусового миру, повинні спочатку вирішити питання про ресурси: у кого вони є, хто їх хоче, кому вони потрібні. Були випробувані багато підходів. Як не дивно, деякі з них призвели до конфліктів іншого роду, конфліктів ідей. Чи кожен повинен мати справедливу частку — і в такому випадку хто має визначати справедливу? Чи кожен має бути вільним шукати ресурси, які хоче, у будь-який спосіб, який здається йому найкращим? Чи існує система, здатна збалансувати ці пропозиції? Старий імперський режим очікування — брати ресурси з інших місць, і набагато більше, ніж могло б бути корисним, і таким чином створювати рясний надлишок, у якому не може виникнути конфлікт ресурсів — був успішним для деяких видів; звісно, ​​не для мешканців різноманітних інших місць історії. Саме таке мислення завоювання та колонізації вперше призвело людство до розбіжностей із майодою з такими трагічними наслідками.

Але вирішення конфлікту ресурсів є найлегшою проблемою.

Найбільші війни людства завжди були конфліктами ідей — ідей етнічної приналежності та національності, релігії та переконань, справедливості та моралі. Утопічне бачення невимушеного миру вимагає припинення цих конфліктів. Але як?

Ось стара-стара відповідь: якби ми всі розуміли один одного, якби ми всі ставилися один до одного доброзичливо, якби ми всі слухали, думали та виявляли терпимість до відмінностей.

Ця пропозиція дуже швидко руйнується, якщо чинити тиск. Чи повинні ми терпіти всі відмінності? Що, якщо різниця є питанням моралі? Якщо одна людина щиро вірить, що всі люди, які не належать до їх власної етнічної групи, повинні бути вбиті, конфлікт виникає знову і одразу: з їхніми жертвами та з будь-яким спостерігачем, чия душа не є повною моральною порожнечею. Тож ми одразу бачимо, що у толерантності мають бути межі. Хто визначає ці межі?

Але уявіть собі, якби не було розбіжностей — щодо того, як люди повинні ставитися одне до одного, щодо того, які визначення слід використовувати, щодо етнічної або національності, релігії чи переконань, справедливості чи моралі. Уявіть, що країн немає; уявіть, що немає релігії — так звучить стародавня пісня. Яка б це була людяність?

Об’єднане людство. Людство без незгод. Людство без різноманітних систем вірувань, національних історій, різноманітних культур і етнічних приналежностей — або, принаймні, людство, де релігія, нація, культура й етнічна приналежність повністю позбавлені сенсу. Це було б людство без відмінностей; говорити лише однією мовою, щоб уникнути непорозумінь; підтримуючи один набір моральних стандартів і відкидаючи всі інші. Це була би за визначенням більшість людства; універсальне людство; монолітне людство.

І це, можливо, покладе кінець війні — або, принаймні, припинить війну одних людей з іншими.

Я залишаю читачеві вирішувати, чи узгоджується таке знищення історії, культури, етнічної приналежності та мови якимось чином з їхнім розумінням утопії.

Це вже пробували і не раз. Останньою ітерацією є, можливо, екстремістський анклав станції Гея. Молоді біженці — ті, хто «відмовився від призначення», за словами станції, які були вигнані, — намагалися впоратися з множинністю людської ідентичності за межами Геї. Вони не розмовляють жодною мовою, окрім Т-стандарту, і не сповідують жодної релігії, якщо тільки поклоніння Геї людській силі не класифікувати як релігію. Усі вони потрапляють у незрозумілі їм етнічні категорії. Аналіз ранніх експериментів Геї в євгеніці свідчить про спробу усунути видимі ознаки расової відмінності. Не дивно для тих, хто знає ідеологічні передумови ґейської філософії (що видно в іменах їх дітей, переважно взятих зі скандинавського міфу та Римської імперії), результати цих спроб створити «чисту» людину, як правило, були білими. Станція Гея може вважати себе вільною від складного та розділеного минулого людства; для стороннього спостерігача це щось інше.

Історія має тенденцію випереджати нас.

— Урсула Марстон, Діти Землі: Людство після кінця світу (неопублікована) -

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

ПОЧАТОК

Високо на орбітальній оборонній платформі над блакитним світом, якого вона ніколи не знала, Кіра здригнулася, коли бойові сигнали, що надходили до неї через маску, заповнили краї її зору. Зелене субреальне світло мерехтіло по краях світу. Вона була оточена підбитими снарядами мажорних винищувачів, одна, останній солдат, що стояв на ногах.