Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

Він знову обвів поглядом кам’яні обличчя, що дивилися на нього. Відтак спинився на темних Етідиних очах і додав:

— Урешті-решт, як ти сама сказала, тут ідеться про відповідальність, еге ж?

Помовчавши, вона сказала:

— Ти гадаєш, що смерть чи тортури лякають нас? Ти так нічого й не зрозумів, Геракле. Ми відкрили щастя, яке сягає далеко за межі розуму… Що нам твої погрози? Якщо треба, ми помремо з усмішкою… і ти ніколи не збагнеш її причини.

Геракл стояв спиною до дверей. Зненацька звідти на все приміщення пролунав новий голос, густий і дужий, дещо насмішкуватий, немовби його власник не ставився серйозно сам до себе:

— Нас викрито! До рук архонтові потрапив папірус, у якому розказано про нас і згадано твоє ім’я, Етідо. Наш добрий друг ужив застережних заходів, перш ніж вирушити до тебе в гості…

Розгадник обернувся й побачив морду потворного пса. Пес сидів на руках у здорованя.

— Ти щойно запитував про нашого головного, Геракле, чи не так? — сказала Етіда.

Тої миті Геракл відчув сильний удар по голові.*

__________

* Я пишу цю примітку при ньому. Правду кажучи, мені байдуже: я вже майже звик до його присутності.

За дивним збігом обставин він, як завжди, зайшов саме годі, коли я завершив переклад цього, передостаннього, розділу й збирався трохи перепочити. Почувши, як відчиняються двері, я подумав: цікаво, яку маску він надів сьогодні? Але він був без маски. Звісно, я відразу впізнав його, адже зовнішність цієї людини добре відома в перекладацькій спільноті: біле волосся, що спадає на плечі, ясне чоло, виразно позначене рисами старості обличчя, рідка борода…

— Як бачиш, я прагну бути чесним із тобою, — сказав Монтал. — Ти мав рацію в дечому, а тому я більше не затулятиму обличчя. Я справді інсценував свою смерть і сховався в цьому невеличкому прихистку, однак і далі стежив за долею книжки, адже хотів знати, хто її перекладатиме. Знайшовши тебе, я став за тобою слідкувати, доки нарешті мені не вдалося допровадити тебе сюди. Також я вдавано погрожував тобі, щоб ти не втратив цікавості до твору… як-от тоді, коли наслідував Ясінтрині слова й рухи… Це все правда. Але ти помиляєшся, якщо гадаєш, що «Печеру ідей» написав я.

— І це ти називаєш чесністю? — відказав я.

Монтал глибоко зітхнув.

— Присягаюся тобі, що не брешу, — мовив він. — Навіщо мені змушувати тебе перекладати мою власну книжку?

— Бо тобі потрібен читач, — спокійно відповів я. — Що робити авторові без читача?

Моє припущення, схоже, розважило Монтала. Він сказав:

— Невже я такий нездара, що мушу когось ув’язнювати, щоб він читав мої тексти?

— Ні, але що значить читати? — відказав я. — Це невидима праця. Мій батько був письменник і добре це знав: коли пишеш, ти створюєш образи, які згодом, у світлі чужих очей, набирають інших форм, яких їхній творець навіть не уявляв. Однак тобі потрібно було щоденно знати думку читача, адже ти намагаєшся своїм твором довести існування Ідей!

Монтал приязно, але дещо нервово всміхнувся.

— Я справді протягом багатьох років хотів довести, що Платон мав рацію, коли стверджував, що Ідеї існують, — визнав він. — А отже, світ є добрий, розумний і справедливий. Я гадав, що ейдетичні книжки можуть надати мені цей доказ. Успіху я не досягнув, але й великих розчарувань не зазнав… доки не натрапив на рукопис «Печери», захований і забутий на поличці у старій бібліотеці… — він замовк і погляд його загубився в темряві камери. — Спершу цей твір захопив мене… Як і ти, я помітив заховані в ньому тонкі образи: уміло прокладену провідну нитку Гераклових подвигів, дівчину з лілією… Я дедалі більше переконувався, що нарешті знайшов книжку, яку шукав усе своє життя!..

Він звернув на мене свій погляд, і я побачив у його очах глибокий відчай.

— Але потім… я став помічати щось дивне… Мене бентежив образ «перекладача»… Я переконував себе, що, наче якийсь новачок, заковтнув «приманку» і дозволив тексту затягнути себе… Проте щодалі я просувався, то більше мій мозок виповнювали непоясненні підозри… Ні, то не була проста «приманка», за цим крилося щось більше… І коли я дістався до останнього розділу… я збагнув.

Монтал замовк. Моторошно блідий, він скидався на вчорашнього мерця.

— Раптом я натрапив на ключ… І зрозумів, що «Печера ідей» не тільки не є доказом існування платонівського світу, добротливого, розумного і справедливого, а навпаки — доводить протилежне. — Ураз він вибухнув: — Саме так, хоч ти мені й не повіриш! Цей твір свідчить про те, що нашого світу, цього впорядкованого світлого простору, сповненого причиново-наслідковими зв’язками й керованого справедливими та милостивими законами, не існує!..

Дивлячись, як він задихається, як його обличчя перетворюється на нову маску з тремтячими губами й заблуканим поглядом, я подумав (і напишу це, байдуже, що Монтал може прочитати ці слова): «Він геть збожеволів». Тим часом він, схоже, опанував себе й похмуро промовив:

— Мене так жахнуло це відкриття, що я хотів померти. Я зачинився вдома… Покинув працювати й нікого не приймав у себе… Пішов поголос, що я збожеволів… Можливо, так і було, адже від істини часом можна стратитися глузду!.. Я навіть розмірковував, чи не знищити цю книжку, але яка мені з того була б користь, адже я її вже прочитав?.. Тому я вирішив учинити трохи інакше. Як ти й підозрював, я скористався з ідеї трупа, якого буцімто роздерли вовки, і облаштував власну смерть за допомогою тіла бідолашного старого, якого передягнув у свій одяг і понівечив… Потім я підготував свою редакцію «Печери», зберігши оригінальний текст, але посиливши ейдезис, хоча ніде прямо про нього й не згадував…

— Чому? — перебив я його.