Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Ставлення Фройда до лікування таких пацієнток було досить песимістичним. Він стверджував, що психотерапевт має тільки два варіанти, що є неприйнятними: відповісти на почуття пацієнтки чи перетворитися на мішень для люті знехтуваної жінки. Фройд зауважував, що в обох випадках психотерапевт має визнати свою поразку й відмовитися від роботи з такою пацієнткою.

Поза сумнівом, Керол була однією з таких «дітей природи». Та чи мав рацію Фройд? Невже психотерапевт мав тільки два можливі варіанти розвитку подій, однаково неприйнятні? Фройд дійшов цих висновків майже сто років тому під впливом віденського авторитаризму. Можливо, зараз ситуація змінилася? Фройд навіть не міг уявити, яким буде кінець два­дцятого століття — часи, коли психотерапевти стали більш відкритими, коли пацієнт та психотерапевт могли відверто говорити одне з одним.

Раптом у його роздуми увірвався голос Керол:

— Чи не могли б ми переміститися на кушетку й поговорити там? Мені так холодно й нестерпно спілкуватися з вами на відстані. Спробуймо, хоча б на кілька хвилин. Просто посидьте поряд зі мною. Обіцяю, що більше ні про що не проситиму. І гарантую: це допоможе мені говорити вільно, заглиблюватися в себе. О, не треба хитати головою — я знаю все про норми поведінки, що їх запровадила АПА, стандартизовані тактики й рекомендації. Але ж, Ернесте, невже в нашій співпраці не знайдеться місця для творчості? Хіба ж істинний терапевт не повинен шукати індивідуальний підхід до кожного пацієнта?

Керол просто-таки перебирала струни Ернестової душі. Вона добирала ідеальні слова: «Американська психотерапевтична асоціація», «стандартизовані», «рекомендації з терапії», «норми професійної поведінки», «правила», «творчість», «гнучкість». Для психотерапевта-іконоборця вони були мов та червона ганчірка для бика.

Слухаючи її, Ернест згадав слова Сеймура Троттера: «Схвалені формальні техніки? Забудьте про техніки. Розвиваючись як психотерапевт, ви прагнутимете автентичності, і тоді вас вестимуть уперед потреби пацієнта, а не професійні стандарти АПА».

Дивно, але останнім часом Сеймур Троттер зринав у його думках дедалі частіше. Можливо, його заспокоювала думка про психотерапевта, який свого часу торував такий самий шлях. Утім, на якусь мить Ернест геть забув, що Сеймурові не вдалося повернутися.

Невже перенесення Каролін стало неконтрольованим? Сеймур зауважував, що воно не може бути надто сильним. «Що сильніше перенесення, — казав він, — то ефективнішу зброю отримує психотерапевт для боротьби з деструктивними рисами пацієнта». Бачить Бог, Каролін мала схильність до самодеструкції! Бо інакше вона просто не змогла б жити в такому шлюбі!

— Ернесте, — повторила Керол, — прошу вас, сядьте поряд зі мною. Мені це дуже потрібно.

Ернест пригадав пораду Юнґа: за можливості знаходити індивідуальний підхід, створювати нову психотерапевтичну мову для кожного пацієнта. Йому спало на думку, що Сеймур пішов іще далі, стверджуючи, що психотерапевт має створювати нову терапію для кожного пацієнта. Ці слова надали йому сили й рішучості. Він підвівся з крісла, наблизився до кушетки, сів у кутку і сказав:

— Гаразд, спробуймо.

Керол підвелася й сіла якомога ближче до Ернеста, щоправда, не торкаючись до нього. А тоді сказала:

— Сьогодні в мене день народження. Мені виповнилося тридцять шість. Я казала, що ми з мамою народилися в один день?

— З днем народження, Каролін. Щиро сподіваюся, що кожний наступний ваш день народження буде щоразу кращим.

— Дякую, Ернесте. Ви дуже милий. — Із цими словами Керол нахилилася до нього й цмокнула його у щоку. «Фе, — подумала вона, — лосьйон після гоління з ароматом лайма. Гидота!»

Потреба у фізичній близькості, сидіння на дивані, поцілунок — усе це одразу нагадало Ернестові пацієнтку Сеймура Троттера. Та, поза сумнівом, Каролін контролювала себе значно краще, аніж імпульсивна Белль. Ернест відчував, як усередині розливається тепло. Він не намагався стримати це відчуття і якусь мить просто насоло­джувався ним, а тоді загнав своє збудження у найвіддаленіший куточок своєї свідомості й повернувся до роботи, професійно зауваживши:

— Нагадайте мені дати життя вашої матері, Каролін.

— Вона народилася 1937 року, а померла десять років тому у віці сорока восьми років. Цього тижня я думала про те, що встигла прожити три чверті її життя.

— Що ви при цьому відчули?

— Смуток. Її життя не було насиченим. Коли мамі виповнилося тридцять, від неї пішов чоловік. Усе своє життя вона присвятила вихованню двох дітей. Нічого не мала, то хіба ж це задоволення? Водночас я відчула й радість з приводу того, що вона не дожила до зізнання Джеба та його ув’язнення. І померла, перш ніж моє життя зійшло на пси.

— Саме на цьому ми зупинилися наприкінці минулого сеансу, Каролін. І мене знову-таки вражає ваша впевненість у тому, що у віці тридцяти років ваша мати була приречена й не мала іншого вибору, аніж прожити нещасливе життя й померти, шкодуючи про це. Скидається на те, що на всіх жінок, які втратили чоловіків, чекає подібна доля. Невже так і є? Хіба вона не могла піти іншим шляхом — життєствердним?

«Типове чоловіче лайно, — думала Керол. — Хотіла б я побачити, як він «вітає життя» з двома дітьми на руках, без жодної освіти, бо освіту вдалося здобути тільки чоловікові, без допомоги з боку цього нероби… І особливо коли кожна гідна вакансія має табличку “Вхід заборонено”».

— Навіть не знаю, Ернесте. Можливо, ви маєте рацію. Я про це ніколи не думала. — Керол не втрималася й додала: — Щоправда, мене турбує те, що чоловіки ставляться до пастки, в яку потрапляють більшість жінок, як до чогось банального.

— Ідеться про саме цього чоловіка? Тут і тепер?

— Ні, я не про це, просто феміністичні рефлексії. Ернесте, я знаю, що ви на моєму боці.

— У мене є певні «сліпі зони», Каролін, і я не проти, щоб ви звертали на них мою увагу. Ба більше — я цього хочу. Але не думаю, що це одна з них. Скидається на те, що ви не берете до уваги відповідальність вашої матері за те, яким було її життя.

Керол прикусила язика й нічого не сказала.

— Але поговорімо про ваш день народження, Каролін. Знаєте, ми завжди святкуємо їх, немовби вони є приводом для радості, але я завжди гадав, що все навпаки — дні народження то сумні віхи нашого життя, які свідчать про його минущість, і ми святкуємо їх, аби подолати смуток. Чи зринали подібні думки у вас? Як ви почуваєтеся у свої тридцять шість? Ви зауважили, що прожили три чверті життя вашої матері. Чи можна сказати, що ви, як і вона, потрапили в пастку свого життя? Невже вас справді прирекли на довічне ув’язнення в нещасливому шлюбі?

— Я таки в пастці, Ернесте. Як гадаєте, що я маю робити?

Щоб краще бачити її обличчя, Ернест трохи розвернувся і поклав руку на спинку дивана. Керол крадькома розстебнула другий ґудзик на блузці, підсунулася ближче до нього й поклала свою голову йому на плече. На якусь мить — одну-єдину мить — Ернест дозволив собі погладити її волосся.

«Ага, змія починає підповзати, — подумала Керол. — Побачимо, як далеко він сьогодні заповзе. Сподіваюся, мій шлунок зможе це витримати». Вона тісніше притулилася до Ернеста. Він відчув її голову на своєму плечі. Вдихнув свіжий цитрусовий аромат. Замилувався улоговинкою між