Читати книгу - "Карта днів"

тілу пішли дрижаки. Але сказане виглядало правдиво і точно. Наші почуття одне до одного були неоднакові, і єдино правильним мені здалося відступитись. Ми довго так стояли мовчки, не знаючи достеменно, що тепер робити далі, і тільки шум автомобілів час від часу прокочувався хвилями в нас над головами. А потім вона оповила мене руками, обняла та сказала «вибач».

Я її не обняв.

Вона випустила мене з обіймів і повернулася до машини без мене.

* * *

А тим часом інші встигли зголодніти, тому в найближчому «фаст-фуді з віконцем для водіїв» ми купили собі кави та сендвічів на сніданок, а потім знову виїхали на дорогу. Емма залишилася сидіти попереду, поряд зі мною, але довгий час ми одне з одним не розмовляли. Інші не знали, що сталося між нами, але вони знали, що щось таки трапилось, і навіть Єнохові вистачило розуму не заводити про це розмову знову.

Ми з Еммою, схоже, навіть без обговорення вирішили, що не будемо говорити про наші особисті проблеми в присутності інших. Ми не будемо сперечатись. Ми будемо професіоналами. Ми закінчимо цю місію. І, коли все буде позаду, деякий час, можливо, зустрічатись ми не будемо.

Я намагався про це не думати. Я намагався з головою зануритись у ритм дороги. Але мій біль, достатньо гострий, щоби повсякчас змушувати мене звертати на нього увагу, завжди був зі мною, пульсуючи на крайній межі його ігнорування.

А тим часом ми нарешті досягли великих міст Східного узбережжя, і найпершим серед них став Вашингтон, округ Колумбія. Одна з карт, яку зробили ми з Ейбом, іще коли я був малим, зображувала цю частину Північно-Східного Коридору[61] і вся вона рясніла незрозумілими позначками мого діда. Деякі дороги на мапі були заштриховані хрестиками, інші підведені паралельними лініями. Навколо кожного великого міста було ціле скупчення символів: пунктирні лінії в піраміді, спіраль усередині трикутника тощо. Було ясно, що кожна така позначка мала важливе значення для Ейба, Ейча та інших мисливців, але, вказували вони на щось корисне чи небезпечне, ми не знали.

Коли ми їхали по кільцевій автостраді округу Колумбія, то опинилися дуже близько від одного з таких дивно позначених місць. І ми, порадившись між собою, вирішили, що маємо зробити там зупинку, щоб оте місце перевірити.

— А може, там якась конспіративна квартира, — висловив припущення Мілард. — Або лігво різника. Ми не можемо знати.

— Усі ці знаки можуть бути іншими петлями, — сказала Бронвін.

— Або іншими подружками, — вставив Єнох.

Емма обдарувала його кровожерним поглядом.

І тут задзвонив мій телефон. Мені вистачило миті, щоб викопати його з-під купи серветок та холодної картоплі фрі на центральній панелі приладів.

На екрані висвітився номер мого домашнього, стаціонарного телефону.

— Відповідай! — гукнула Бронвін.

— Ні-ні-ні, це погана ідея, — відказав я, подумавши, що це, напевне, знову пані Сапсан, та спробував вимкнути звук дзвінка, але промахнувся та випадково натиснув пальцем «Відповісти на дзвінок».

— Срань! — не стримався я.

— Алло? Джейкобе?

Це був Горацій, а не пані Сапсан. Я увімкнув гучний зв’язок:

— Горацію?

— Ми всі тут, — озвався Мілард.

— Ох, слава богу, — промовив Горацій. — Я боявся, що ви всі мертві!

— Що? — запитала Емма. — Чому?

— Я… е-е… не зважай.

Було очевидно, що він мав черговий віщий сон, але він не хотів хвилювати нас подробицями з нього.

— Це вони? — почув я голос Олівії. — Коли вони повернуться?

— Ніколи! — гаркнув Єнох у телефон.

— Не слухайте його, — сказав Мілард. — Ми зараз у дорозі. Ми повернемось, як тільки зможемо. Щонайбільше за кілька днів.

Це було його припущення. Та й моє теж. Скільки треба часу, щоби знайти дивного в середній школі, кудись його перевезти, а потім поїхати додому? «Кілька днів» звучало цілком розумно.

— Слухайте, — продовжив Горацій. — Пані Сапсан з’їжджає з глузду. Ми намагалися вас прикривати якнайдовше, але Клер ненавмисне проговорилась, і тепер пані Сапсан на вас полює. І вона вкрай зла.

— І через це ти подзвонив? — запитав я. — Ми й так знали, що вона з’їде з глузду.

— Зроби мені послугу, — попросив Горацій. — Якщо вона спитає, скажи їй, що ми всі казали тобі не робити цього, а ти не послухав.

— Вам краще просто зараз повернутись додому, — додала Олівія.

— Ми не можемо, — відказала Бронвін. — У нас місія.

— Коли вона дізнається, що ми зробили, я впевнений, вона зрозуміє, — припустив Мілард.

— А я не впевнена, — сказала Олівія. — Вона вкривається таким смішним кольором, коли чує ваші імена.

— Де вона зараз? — запитав я.

— Десь шукає вас, — відповів інший голос: — Це Г’ю, між іншим.

Цієї миті я уявив собі, як у кімнаті моїх батьків, штовхаючись лобами, вони всі разом з’юрмились навколо телефонної слухавки.

— Привіт, Г’ю, — озвалась Емма. — А де пані Сапсан нас шукає?

— Вона не сказала. Вона просто сказала нам не покидати дім, інакше ми навічно опинимось під домашнім арештом, а потім полетіла.

— «Під домашнім арештом», це просто капець! — вигукнув Єнох. — Ви не маєте дозволяти їй ставитись до себе, як до малят.

— Легко тобі казати, — промовив Г’ю. — У вас там пригоди, а ми тим часом тут зі скаженою директоркою. Минулого вечора в нас була чотиригодинна лекція — присвячена вам — про відповідальність, чесність, довіру і так далі, і таке інше, поки мені не стало здаватися, що моя голова от-от лусне.

— Знаєте, у нас тут не тільки веселощі та ігри, — сказала Бронвін. — Пригоди — це постійний дискомфорт. Звідтоді, як ми поїхали, ми жодного разу не спали, не купалися і не їли по-людськи, у Флориді нас мало не застрелили, а Єнох починає смердіти, як мокрий пес.

Єнох вишкірився.

— Зате я хоча б не схожий на кудлату собачку.

— Це все-таки краще, ніж стирчати тут, — сказав Горацій. — Хай там як, будь ласка, бережіть себе та верніться живі. І я розумію, що це звучатиме дивно, але під час вашої пригоди пам’ятайте, будь ласка: китайські ресторани — добре, континентальна кухня — погано.

— Що це має означати? — запитала Емма.

— І що таке «континентальна кухня»?[62] — запитав я.

—