Читати книгу - "Карта днів"

Ми пообіцяли, що будемо пам’ятати, а потім Горацій та Олівія попрощалися. Перш ніж покласти слухавку, Г’ю запитав нас, чи не чули ми під час наших мандрів щось про Фіону.

Я глянув на Емму, у котрої, як і в мене, на обличчі від сорому раптом спалахнув рум’янець.

— Ще ні, — відповіла Емма. — Але ми продовжимо розпитувати, Г’ю. Скрізь, де будемо.

— Окей, — промовив він тихо. — Дякую, — і поклав слухавку.

Я сховав мобільник. Емма обернулася до заднього сидіння, скорчивши на обличчі похмуру міну.

— Не дивись на мене так, — сказав Єнох. — Фіона була дивовижна, мила дівчина. Але вона мертва. І якщо Г’ю не може цього прийняти, це не наша вина.

— Ми все одно мали спитати, — докинула Бронвін. — Ми б могли спитати у «Фламінго» та в Порталі…

— І відтепер та надалі будемо питати, — пообіцяв я. — І якщо виявиться, що вона дійсно мертва, то ми принаймні зможемо сказати, що виконали прохання Г’ю.

— Згодна, — сказала Емма.

— Згодна, — сказала Бронвін.

— А! — сказав Єнох.

— Наш план обговорювати будемо? — запитав Мілард, котрий вирізнявся умінням майстерно міняти тему розмови, коли ситуація ставала надто емоційною.

— Офігенно класна ідея! — зауважив Єнох. — Я й не знав, що в нас є план.

— Ми йдемо до школи, — нагадала Бронвін. — Щоб знайти дивного, котрий у небезпеці, та допомогти йому.

— А, точно! Я й забув, що в нас уже є прекрасний детальний план. І про що я думав?

— Тепер я вже знаю, коли ти застосовуєш сарказм, — сказала Бронвін. — Як-от зараз. Правда?

— І зовсім ні! — саркастично заявив Єнох. — Отже, усе буде дуже просто. Ми заходимо до цієї школи, де ніколи не були раніше, та питаємо в усіх, кого зустрінем: «А скажіть-но, дітки, чи не знаєте ви якихось дивних людей? Чи ніхто тут, бува, не проявляв останнім часом якихось дивних здібностей?» І рано чи пізно ми його знайдемо.

Бронвін похитала головою:

— Єноху, це схоже на поганий план.

— Він застосовує сарказм, — підказав Мілард дівчині.

— Ти ж сказав «зовсім ні»! — ображено крикнула Бронвін Єноху.

А тим часом ранкова година пік почала захаращувати хайвей. Прямо переді мною вклинилася довжелезна вантажівка-фура, і я мав різко скинути швидкість, а потім вона, завершуючи маневр, іще і обдала нас хмарою чорного диму. Ми з Мілардом закашлялись. Я підняв скло у віконці зі свого боку.

— І куди точно ми повинні відвезти того дивного? — запитав Єнох.

Емма розгорнула опис місії.

— Петля десять тисяч сорок чотири, — прочитала вона.

— І де це? — запитала Бронвін.

— Ми ще не знаємо, — відповіла Емма.

Бронвін затулила обличчя руками.

— О-ох, нічого в нас не вийде, правда ж? І пані Сапсан ніколи не пробачить нас, і все це буде марно!

Іще якусь хвилину тому вона була переконана, що все легко вдасться, а тепер утратила всяку надію.

— Ти просто приголомшена, — сказала Емма. — З великими завданнями завжди так: якщо ти намагаєшся обдумати їх наперед до найменших дрібниць, то може здатися, що їх неможливо виконати. Тому нам краще виконувати це завдання поступово, наче відкушувати маленькими шматочками.

— Це як у тому старому прислів’ї, — сказав Мілард. — Ну? Про те, як з’їсти ведмегрима?

— Та це ж огидно, — мовила Бронвін, усе ще затуляючи обличчя долонями.

— Це просто метафора. Насправді, ведмегримів ніхто не їсть.

— Можу закластися, хтось таки їсть, — докинув Єнох. — Цікаво, їх смажать чи їдять просто сирими?

— Заткнися, — сказала йому Емма та знову продовжила з Бронвін: — За певний період ми робимо, так би мовити, тільки один укус. Потім ми зосереджуємось на наступному укусі й тільки після цього думаємо про третій. Тому спершу ми знайдемо дивного, а вже потім будемо думати про пошук часової петлі. Окей?

Бронвін підвела голову та зиркнула на Емму крізь пальці.

— А можна використати іншу метафору?

Емма засміялась.

— Звісно.

Через деякий час година пік почала ослабляти свою хватку. І от, нарешті, дорожній рух прийшов до норми, і ми вже мчали далі, у напрямку Філадельфії, а після цього на нас чекали Нью-Йорк та повна невідомість. Ми поринули в мовчання, зосередившись на наступному «укусі».

Розділ тринадцятий

Я за це літо встиг зазнати на собі або й сам наробити чимало божевільних речей, але водіння автомобіля в Нью-Йорку, та ще й уперше в житті, посіло серед найзначніших із них найперше місце. Там була гримуча суміш автомобілів, які гуділи, смуг змінного напряму, задушливих тунелів та запаморочливих мостів. Мої друзі постійно кричали мені, щоб я глянув у той чи інший бік, де, можливо, була небезпека, а я так міцно вчепився був у кермо, що аж кісточки на пальцях побіліли, а на попереку під сорочкою від поту утворилося ціле море. І от якимось чином після безкінечної низки майже аварій та пропущених поворотів, скеровувані незворушним лагідним роботизованим голосом із мого телефону, ми таки добралися до пункту нашого призначення — середньої школи імені Дж. Едґара Гувера.[63] Я зовсім не знав географії Нью-Йорка — я там був тільки раз, іще малою дитиною, разом із батьками, — але ця школа знаходилася далеко від будь-яких загальновідомих орієнтирів, бачених мною по телевізору чи в кіно. Це був Бруклін, а не Мангеттен; і навіть не один із тих хіпстерських кварталів Брукліну, про які я колись чув. Це була радше якась брудніша, більш заюрмлена версія котрогось передмістя, тільки з іще меншими, з іще старішими будиночками, поставленими мало не впритул один до одного, та з автомобілями, які щільними рядами вишикувались по обидва боки вулиць.

Школу ми знайшли доволі легко. Це була вражаюча, на цілий квартал, велична цегляна споруда, у якій де-не-де були вікна — таке собі місце, яке цілком могло виявитися в’язницею загального режиму, станцією з очищення стічних вод або ж цілим скупченням різноманітних установ, але в цьому випадку під її дахом