Читати книгу - "Карта днів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це була десь середина другої половини дня. Ми припаркувалися на протилежному боці вулиці й, сидячи в машині, спостерігали за будівлею та обговорювали наші подальші дії.
Почав Єнох:
— Ну-у, що там каже наш знаменитий детальний план?
— Давайте просто зайдемо всередину та роззирнемося довкола, — запропонував Мілард. — Подивимось, чи не приверне хтось нашої уваги.
— До цієї школи ходять тисячі дітей, — зауважив я. — Не думаю, що ми знайдемо дивного просто на око.
— Ми не дізнаємось, поки ми зморені, — сказав Мілард, а потім, позіхнувши, спохопився та поправив себе: — Ой, «поки не спробуєм».
— Я також зморена, — озвалася Бронвін. — У мене в голові каша.
— У мене теж, — додав я.
Бронвін запропонувала мені термос із кавою, що дав нам Пол, — досі напівповний, тільки давно як холодний, — але я не переварював уже навіть його вигляду. Я в цю мить був одночасно і збудженим, і стомленим, а кава робила мене просто надто нервовим. Ми майже без зупинок їхали більше ніж добу, і я почувався, наче розсипаюсь на запчастини.
Та ось ми почули шкільний дзвоник. За тридцять секунд парадні двері розчахнулися і назовні ринув потік учнів. Іще за кілька секунд подвір’я школи та все навколо заповнилося підлітками.
— Це наш шанс, — обізвалася Бронвін. — Хтось із них виглядає дивним?
По тротуару повз нас пройшов хлопець із фіолетовим ірокезом на голові, а слідом за ним дівчина в брюках із сильно заниженою лінією промежини та полуботках армійського крою, вкритих різнокольоровим рослинним орнаментом. А потім іще десь сотня інших дітей зі своїми власними фантазіями в стилі та одязі.
— Так, — відповіла Емма на запитання. — Усі вони.
— Гадаю, це марна справа, — сказав Єнох. — Якщо той, кого ми шукаємо, перебуває в небезпеці, то він наляканий, а раз він наляканий, то спробує з іншими злитися, а не виділитись.
— А-а, то ми шукаємо того, хто виглядає підозріло звичайно, — зробила висновок Бронвін. — Надто звичайно.
— Ні, ідіотко, я мав на увазі, що на око ми не знайдемо нікого взагалі. Які є ще ідеї?
Протягом наступної хвилини повз нас проминуло ціле сонмище різних дітей, але було зрозуміло, що Єнох казав правду. Це може стати схожим на пошук голки в копиці сіна.
— Ну, я не знаю. Може, нам слід спитати в когось, — висунула свою версію Емма.
Єнох розсміявся.
— «Ой, перепрошую, чи не бачили ви когось із дивними особливостями чи вміннями? Як-от із іще одним ротом на потилиці?»
— Знаєте, хто нам підкаже? — запитав я. — Ейб.
Єнох закотив очі.
— Він мертвий, пам’ятаєш?
— Але він залишив нам практичний посібник. Або те, що на нього дуже схоже, — і я простягнув руку та витягнув із ніші для ніг перед Еммою Ейбів журнал проведених операцій.
— Може, ти й маєш рацію, — погодився Мілард. — Там усі місії, які вони провели з Ейчем за тридцять п’ять років. Вони повинні були побувати в подібних ситуаціях. Нам треба лиш дізнатися, як вони тоді діяли.
— І ми повернемося сюди завтра, коли трохи відпочинемо, — сказав я.
Яка там голка — у той момент я не зміг би знайти навіть копицю.
— Відмінний план, — підтвердила Емма. — Якщо я негайно хоч трохи не посплю, у мене можуть початися галюцинації.
— Хтось іде! — прошепотіла Бронвін.
Я поглянув у своє віконце та побачив спортивного вигляду білого чоловіка, котрий ішов у нашому напрямку. На ньому була чорна сорочка поло, заправлена в штани хакі, пластикові дзеркальні сонцезахисні окуляри, а в одній руці він тримав рацію — звичайна зовнішність для заступника директора в котрійсь американській школі.
— Імена! — гаркнув він.
— Привіт, — відказав я спокійним і приязним тоном.
— Ваші імена! — повторив він похмуро. — І дозвольте мені глянути на ваші водійські права.
— Ми не ходимо до цієї школи, тому й не повинні вам відповідати, — сказала Бронвін.
Єнох різко опустив голову та затулив собі обличчя долонями:
— Ідіотка.
Чоловік нахилився, щоб зазирнути в машину, та підніс до рота рацію.
— Базо, це периметр, у мене тут сторонні молоді люди, — а потім він попрямував до задньої частини автомобіля та почав уважно розглядати номерний знак.
Я завів машину та водночас трохи газонув. Двигун доволі голосно гаркнув, а той чоловік від несподіванки відскочив та, спіткнувшись, упав на сідниці. (Від цього трюку я вже, наче наркоман, почав відчувати залежність.) І, перш ніж чоловік звівся на ноги, я вже виїхав з узбіччя.
— Мені через нього не по собі, — поскаржилась Емма.
— Більшість заступників директорів такі, — сказав я.
А наступної миті я несподівано відчув у животі гострий біль. Коли я звернув за ріг і ми вже їхали вздовж довжелезної шкільної стіни, я зціпив зуби та нахилився вперед, намагаючись приховати той біль від інших.
Цікаво, невже то був порожняк? І чи він і був тією небезпекою, яка загрожувала нашому невідомому дивному?
Потім біль ущух, зникнувши так само швидко, як і прийшов, і я вирішив тримати поки що ці думки при собі.
* * *
Місце, де б ми змогли прихилити свої голови, ми знайшли завдяки пачці поштівок і світлин, які я взяв із дому, — тих самих, які Ейб надсилав мені зі своїх останніх подорожей. Я пригадав, що бачив якось на фото чи на поштівці одну адресу неподалік від Нью-Йорка, і коли ми від’їхали від школи на кілька миль, я припаркував автомобіль та, проглянувши вміст пачки, знайшов, що шукав. То був вицвілий фотознімок готельного номера зі старомодним інтер’єром, а на звороті містилась назва готелю, адреса, коротке послання від Ейба для мене та поштовий штемпель дев’ятирічної давності:
«Привіт. Схоже, я побуду тут кілька днів. Це на околиці Нью-Йорка.
Ех, яке ж це гарне, тихе місце! Я дуже всім задоволений. Бачуся зі старими друзями.
Ти, як будеш коли в Нью-Йорку, обов’язково завітай у цей винятковий готель.
Ліпше за все візьміть кімнату 203.
Я люблю тебе. Твій дідусь».
— Помічаєте щось
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карта днів», після закриття браузера.