Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

Оксана Мешко, 1905 р. н.

Непоодинокими були випадки, коли ув’язнені жінки і дівчата перебирали функції священника та самостійно провадили літургії. Парадоксальним чином в умовах повного позбавлення громадянських прав і жорсткого обмеження можливостей українки здобули цілком новий і унікальний досвід богослужіння, у якому вони — жінки — виконували недоступні за інших обставин ролі священника та дяка. Характерно, що у спогадах жінки говорять про це з гордістю і піднесенням.

З особливим нетерпінням невільниці чекали головних християнських свят — Різдва та Великодня, до яких ретельно готувалися. Попри неймовірні труднощі повсякденного виживання у таборах українки намагалися запастися продуктами для святкового столу та іншими атрибутами свята (ерзац-писанками, вербовими чи хвойними гілочками, пшеницею для куті тощо), щоб якнайповніше відтворити традиційний формат свята, зберегти бодай основні його елементи.

Всі роки до 1953 р. цей контингент (так нас там називали) дотримувався своїх батьківських традицій, строго заборонених табірним режимом, переслідуваних з покараннями БУРом, штрафними пайками, а все одно ті вперті «бандерівки» свого не забували навіть у найлютіших умовах. Знали, що їх покарають, і вони все одно на Різдво, Свят-вечір вночі після тяжкої праці переодягаються у «вертеп» і колядують, аж стіни бараків дрижать, згадують молитви, і ніяка покара їх не злякає. (…) Наближався Великдень. За кілька днів до цього свята весь барак (2 секції) не споживали вечірньої пайки хліба… В суботу великодну з каші поробили «торти». З хліба також придумали «паски». Крашанки, зроблені з глини, вифарбували фарбою, якою пишуть лозунги. Принесли зелених гілок, хто чим мав понакривали столи. Всю ту «красоту» розставили на столах, уквітчали зеленню гілок, і став справді святковий настрій у всіх… Прийшов Великдень. Усі одягнені в те, хто що мав ще з дому, але всі в чистому. В бараці прибрано. Збираються до Богослуження.

Стефанія Чабан-Гаваль, 1926 р. н.

Свято було нагодою не лише для спільної молитви, а й для піднесення морального духу — для ментального возз’єднання з батьківщиною, родиною, культурою. До участі українки зазвичай запрошували усіх мешканців таборового бараку чи в’язничної камери, незалежно від їх національності чи віросповідання.

Саморобна привітальна листівка «В день Ангела», виконана Любою Барабаш для своєї сестри, серпень 1955 р. (Фонди Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові, ТЛ-287)

Спогади жінок-політв’язнів засвідчують виняткову роль віри, молитви та релігійних практик у підтриманні психоемоційної стійкості, що допомагало їм виживати. Завдяки щонедільним богослужінням і відзначанню Різдва та Великодня невільницям вдавалося структурувати монотонність часу в таборах. Підготовка до святкових подій надавала особливого смислу табірній рутині, емоційно мобілізувала та згуртовувала жінок. Позбавлені практично усіх прав, ресурсів і можливостей, жінки знаходили спосіб реалізувати свої релігійні потреби. Прагнення якомога повніше відтворити традиційний триб святкового дійства стимулювало винахідливість та творчий потенціал жінок, а також сприяло посиленню їх солідарності, відновлювало зв’язки з традиційною культурою та відповідною системою цінностей і моральних норм. Власне, ширші дослідження досвіду ГУЛАГу засвідчили, що глибоко віруючі люди демонстрували найвищу силу духу в таборах: християни, юдеї та мусульмани трималися за свої релігійні переконання, розглядаючи ув’язнення як випробування власної віри, а прагнення успішно з ним впоратися додавало їм витривалості.

Жіноча творчість у неволі як форма спротиву

Попри все у жінок не зникала — а часом навіть загострювалася — потреба у прекрасному. Ними рухало бажання заповнити духовну порожнечу та знайти точку опори в умовах, націлених на руйнування особистості. Практично у кожному спогаді знаходимо розповідь про різноманітні прояви творчого начала: жінки співали народних пісень, вишивали, малювали, складали вірші та пісні, майстрували різні дрібнички з підручних матеріалів тощо.

На жорстокій півночі не вмер дух свободи, бажання творити і жити (…) тисячі жінок і дівчат, цвіт України, перебуваючи за колючими дротами, після важкої і непосильної праці, працюючи у вічній мерзлоті на розвантаженні лісу, земляних роботах, знаходили час не на відпочинок, а на молитву і пісню.

Ярослава Крижанівська-Гасюк, 1925 р. н.

В нас продовжувала діяти (…) схильність і відчуття тонкого та прекрасного в природі й людях. Молоді дівчата писали вірші, укладали пісні (свою творчість реалізували в дні народження своїх близьких подруг і шанованих ними співв’язнів). Вишивали, плели художні речі матеріалом нікчемним, бо іншого не було. Нарешті, співали пісні з такою тугою і задушевністю (…) вони закарбувалися в моєму серці болем і відчуттям несповненого обов’язку.

Оксана Мешко, 1905 р. н.

Найбільш доступною і масовою розвагою для жінок стало співання народних пісень. У неволі ця буденна для українок справа набувала особливого смислу. Жінки згадують, що пісня давала їм розраду в найважчі хвилини, нагадувала про дім і родину, дозволяла відтворити ментальний зв’язок з рідним краєм, поринути у спогади про минуле та мрії про майбутнє, вивільняла важкі думки та емоції. Українки не лише виконували народні пісні, а й творили власні, у яких відбивалися важка доля невільниць та їхні мрії про волю. Вочевидь, адміністрація таборів трактувала груповий спів як прояв національної солідарності в’язнів, яка становила потенційну загрозу, тож співати було заборонено, а порушниць могли покарати доволі суворо (карцером, позбавленням права листування, переведенням до іншого табору).

Іншим поширеним у таборах видом творчості стала аматорська поезія: у неволі писали вірші навіть ті, хто раніше не помічав у собі таких здібностей. Пам’ять колишніх політв’язнів зберегла безліч віршованих рядків, у яких — туга за рідними і коханими, за батьківщиною, мрії про волю, роздуми про сенс життя.