Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

одне за одним земфір-дівчата і ноксан-хлопці, світ довкола них спалахує і зразу ж гасне, великі води перед ними здіймаються і спадають, і так поки на Іванів день не повкладаються одне на друге — вже й не знати, де хлопець, а де дівчина, і поки наш люд на пагорбах розпалює ватри й ходить у Подмилаччя, земфір-дівчата й ноксан-хлопці свої любощі водять. Не дай Боже їх побачити, бо хрещена душа в ту ж мить помре від сорому.

Балакав отак Мійо і самого себе забалакував, поки Анджа від світання до смеркання працювала, щоб нагодувати дванадцятеро ротів, та ще й три його на додачу. Лише раз на рік, на день святого Іво, Анджа не працювала, вирушала й собі у Подмилаччя помолитися своєму святому за кожну дитину, й за чоловіка Мійо, і за його фей та чортенят, земфір-дівчат і ноксан-хлопців, що допомагають йому зберегти веселість серед вічної муки. Того дня Анджа бачила, які ж зелені довкола горби, річку Пліву й водоспади, велику силу й красу Божу, і це давало їй силу на рік. Єдине, що вона мала поза працею, — це історії Мійо. Слухала його, працюючи, і нерідко траплялося, що й дітей тихомирила, щоб не пропустити чогось. А довкола самі собою розросталися й розквітали ружі, розкидав гілля горіх і витьохкували солов’ї. Коли надходив якийсь чужоземець, завжди казав, що Акраповичі живуть у раю. І це — принаймні для баби Анджі — мало певний сенс. Вона не вірила, що душі праведників у раю сидять без діла. Це було б геть неправильно, означало би, що вони там глухі й сліпі поробилися. Який же це тоді рай?

Поставила вона на ноги, повіддавала заміж і поженила всіх дванадцятьох дітей, але в п’ятдесят років схожа була на плодючу колись ниву, якою промчало верхи військо переможних завойовників. Була старою, Мійо проти неї залишився молодиком, усе так само голодний та балакучий. Вона ходила від Неміле до Яйце, від Зениці до Какня, від однієї дитини до іншої — подивитися, що кому треба. Діти гостили її, та ні невістки, ні доньки не дозволяли їй працювати, тож Анджа, спікши десяток пирогів з картоплею, стушкувавши три горщики капусти, просапавши всі городи коло хат, щоразу згорьовано поверталася до свого Мійо, кажучи, що нікому вона, крім нього, не потрібна більше. Він, щоб утішити, розповідав їй, що далі було з ноксан-хлопцями й земфір-дівчатами. Сини приносили їм харчів навіть більше, ніж потрібно було на двох, невістки приходили по саджанці троянд і найрозмаїтіших квітів, залишали кошики з гостинцями — варенням з айви та кизилу. В домі завжди хтось був, Анджі ж здавалося, що там порожньо. Де колись було дванадцятеро дітей, порожньо навіть тоді, коли ружа простягне у вікно квітучу гілку і покладе її Анджі на плече.

І тоді одного дня сталося те, через що ми припинили бути Акраповичами.

Анджа щойно заклала дрова у піч, щоб зварити собі та Мійо першу каву, він оповідав котрусь зі своїх історій, коли це затріщало гілля в саду, і щось гупнуло на землю. Анджа вибігла надвір — невже Місяць серед білого дня на землю впав, та ще й до неї в садок? — і мала на що там поглянути. Зламано трояндовий кущ, якраз той, чиї квіти в неї на плечі спали, горіх теж поранений, навсібіч розлетілися пелюстки найрозмаїтіших квітів, як мертві герої Хусеїн-капітана[104], а посеред того безладу лежить чоловік і дивиться в небо. Розгублений, ніби в нього забрали ослінчика, коли сісти збирався.

— Що ти тут робиш? — запитала його Анджа.

— Не знаю. Думаю, задрімав і впав.

— Звідки ти, дурню, впав? Якщо з мого горіха, то що там на верхівці робив, нещастя? — Анджа почала злитися.

— Не з горіха, а згори.

Анджа подивилася вгору, але над верхівкою дерева нічого не було. Часи тепер такі, що хтось міг би за два дні й вежу звести над її горіхом. Але вежі не було, тільки небо.

— На Бога, над моїм горіхом нічого немає.

— Як же нічого, Анджо, а я ж гадав, що ти остання, хто може сказати, ніби нагорі нічого немає, — мовив незнайомець розчаровано.

Із цими словами він підвівся й став обтрушуватися від пелюсток і листя, і тільки тоді Анджа зауважила крила у нього на спині. Схожі на лебедині, тільки значно більші. У ту ж мить вона впала на коліна й заходилася молитись.

— Ото вже диво знайшла, — перервав молитву він. — Сороки й ворони такі самі крила мають, — перед ними ж не падатимеш на коліна. Ото вже богомільна.

— Ти Гавриїл? — спитала вона, молитовно склавши руки.

— Ні.

— Ти ангел?

— Не знаю, жінко Божа, я просто собі задрімав — і ось маєш. Крило зламав, не знаю, як тепер повернуся. Чи є тут хтось, хто мені допоможе?

Анджа кинулася в будинок, Мійо і далі оповідав свою історію, вона вхопила його за руку й перервала, намагаючись пояснити, що в їхній сад упав ангел. Уперше, а може, й востаннє, хотіла своєму чоловікові сказати щось важливе, але він її не чув. Вона потягла його в садок…

— Це Мійо, він нас не чує, — мовив крилатий.

А вона почала водити Мійовими пальцями й долонями по ногах, грудях, голові непроханого гостя. Так довела його й до крил. Мійо уважно обмацав їх, висмикнув одну пір’їну, від цього крилатий зойкнув і вхопив його за руку. Добре, добре, сказав Мійо і продовжив оглядини, крилатий нахилився, щоб господар міг обмацати й кінчики його крил. Він робив це дуже фахово і без жодного зачудування, наче відтоді, коли кінь ударив його в чоло, нічого іншого не робив, тільки перевіряв крила в людей.

— Це міг би бути ноксан-хлопець, — підсумував Мійо.

— Ти їхній? — запитала Анджа.

— Не знаю, хазяєчко, чи ангел я, чи ноксан-хлопець.

— Як то не знаєш, ударився так?

— Ні, просто в нас не розрізняють, хто ти є і який. Це тільки для вас тут, унизу, важливо.

— Як так — не розрізняють?

— Дуже просто, бо ж нащо розрізняти?

— А Бог? — затрепетала моя прабаба.

— А що з ним?

— Чи ж відомо там, нагорі, хто серед вас Бог?

— Невідомо, жінко, таке знання нікому не треба.

— А він є? — злякалась Анджа як ніколи в житті.

— Таке скажеш! Як його може не бути, і як би ти могла божитися, якби його не було?

Попустило бабі Анджі, хотіла була спитати ще й про святого Іво, а тоді подумала, що цей ангел не надто говіркий, так