Читати книгу - "Вибрані романи"

щоби він закохався в тебе, не розповівши йому нічого про нашу з тобою розмову, що відбулася по тому, як твоя мати повідомила мені про твій намір піти в монастир, аби молитися там за мене. Я сподівався знайти у вашому шлюбі своє спасіння. Лише поєднавши твою долю з долею єдиного сина того чоловіка, який отруїв джерело мого життя, лише так змішавши його та мою кров, я мав надію спастися.

Але я також думав, що одного дня твої діти, мої онуки, діти його сина, його онуки, успадкувавши нашу кров, можуть відкрити ненависть у собі й у собі ж таки почнуть воювати. Та хіба ненависть до самого себе, до власної крові, не є єдиними ліками проти ненависті до інших? У Святому Письмі розповідається, що в лоні Ребеки вже воювали між собою Ісав та Яків. Хто знає, чи одного дня ти не зачнеш двох близнюків, один із моєю кров’ю і другий із його, й вони зненавидять один одного, вже з твого лона, перш ніж вийти на повітря й здобути свідомість. Бо такою є людська трагедія і кожна людина, як Йов, є сином суперечності.

І я затремтів на думку, що, можливо, я звів вас докупи не щоби поєднати, а ще більше розділити твою та його кров, щоби продовжити ненависть. Пробач мені. Я марю!

Але йдеться не тільки про його та мою кров, а й про її кров, кров Елени. Кров Елени! Ось це найбільше мене тривожить: її кров, що цвіте на її щоках, на її чолі, на губах, що позначає її погляд, кров, яка осліпила мене з її плоті!

І залишається ще одна кров, кров Антонії, бідолашної Антонії, твоєї святої матері. Ця кров є водою хрещення. Її кров — це кров спокути. Лише кров твоєї матері, Хоакіно, може врятувати твоїх дітей, наших онуків. Це кров без єдиної плями, яка може спасти їх.

І нехай вона, Антонія, ніколи не побачить моєї „Сповіді“, нехай вона ніколи її не побачить. Нехай вона ходить у цьому світі, якщо мене переживе, лише туманно здогадуючись про причину нашої ворожнечі».

Наречені порозумілися дуже швидко й щиро покохали одне одного. У своїх інтимних розмовах вони розповіли одне одному про тяжку атмосферу своїх домівок, одну, позначену легковажною байдужістю, й другу, просякнуту крижаною пристрастю. Вони шукали собі опертя в Антонії, в її матері. Вони мусили створити власне домашнє вогнище, справжнє домашнє вогнище, гніздо тихої любові, яке живе за своїми власними законами, своєю власного любов’ю, не озираючись на інші, побудувати замок любовної самоти, щоб об’єднати в ньому дві нещасливі родини. Вони мали показати Абелю, художникові, що інтимне життя домашнього вогнища — це нетлінна субстанція, якій мистецтво лише надає блиску, якщо її не затьмарює; показати Елені, що одвічна юність перебуває в душі, яка вміє поринути в живий потік родоводу, в душу родини; показати Хоакінові, що наше ім’я губиться в нашій крові, але щоб ожити в іменах і крові тих, які домішуються до наших; Антонії вони не мали чого показувати, бо ця жінка народилася, щоби жити й відроджуватися в солодкій реальності звичаю.

Хоакін почував себе так, ніби відродився. Говорив із глибокою приязню про свого давнього друга Абеля й визнавав, що він став знаряддям долі, яка зробила йому велику послугу, позбавивши його будь-яких надій щодо Елени.

— Отже, — сказав він одного разу, перебуваючи наодинці з дочкою, — тепер, коли наше життя, здається, повернуло на інший курс, я тобі все розповім. Я кохав Елену чи принаймні вірив у те, що її кохав, і домагався її прихильності, проте всі мої зусилля були марними. Бо, сказати правду, вона ніколи не подавала мені жодної надії на взаємність. І тоді я познайомив її з Абелем, тим, хто тепер стане твоїм свекром... твоїм другим батьком, і вони відразу порозумілися. А я сприйняв це як приниження, як особисту образу... Яке право я мав на неї?

— Правда полягає в тому, що такими ви і є, чоловіки.

— Ти маєш рацію, донечко моя, маєш рацію. Я жив, як божевільний, знову й знову нагадуючи собі про те, що вважав образою, зрадою...

— Більше нічого, тату?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти нічого більш не хочеш мені розповісти?

— Не знаю, власне... Мабуть, що ні!

І сказавши це, бідолаха звернув погляд собі всередину й не міг стримати калатання серця.

— Тепер ви одружитеся й житимете зі мною, атож, ви житимете зі мною, і я зроблю з твого чоловіка, мого нового сина, великого лікаря, артиста медицини, художника, чия слава, думаю, не поступатиметься славі його батька.

— І він напише тату, твою книжку, бо так він мені сказав.

— Атож, ту, яку я не зміг написати.

— Він мені сказав, що у своїй діяльності, у своїй медичній практиці ти творив геніальні речі й робив відкриття...

— Ти мені лестиш!

— Ні, він мені так сказав. Й оскільки тебе не знають, а не знаючи, не оцінюють так, як ти на те заслуговуєш, то він хоче написати цю книжку, яка зробить тебе відомим.

— У добрий час...

— Краще пізно, ніж ніколи.

— Ох, донечко моя, якби замість поринути в море пацієнтів, у цю кляту професійну практику, що не дає ані вільно дихнути, ані навчатися... якби замість цього я присвятив себе чистій науці, дослідженням... Те, що відкрив доктор Альварес-і-Ґарсіа й навколо чого здійнявся такий галас, відкрив би я, бо я підійшов упритул до цього. Але я мусив працювати, щоби заробляти на життя.

— До речі, ми не маємо в цьому потреби.

— Так, але... А втім, не знаю... Але все в минулому, й тепер починається нове життя. Тепер я збираюся відмовитися від своєї клієнтури...

— Справді?

— Атож, я, либонь, передам її твоєму чоловікові, нехай працює, під моїм пильним наглядом, звичайно. Я допомагатиму йому, а сам займуся своїми справами! І ми житимемо всі разом, і це буде інше життя... інше життя... Я почну жити, я стану іншим... іншим... іншим...

— Ох, тату, як мені приємно слухати тебе, коли ти так говориш! Нарешті!

— Тобі приємно чути, коли я кажу, що стану іншим?

Дочка подивилася йому у вічі, почувши голос батька, що говорив зовсім нечутно.

— Тобі приємно чути, коли я кажу, що стану іншим? — повторив він своє запитання.

— Так, тату, це для мене велика радість.

— Тобто я