Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

[6] Основные направления политики Российской Федерации в сфере международного культурно-­гуманитарного сотрудничества [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.mid.ru/bdomp/ns-­osndoc.nsf/e2f289bea62097f9c325787a0034c255/de43a8a4bcd17daac325784500296ef8!OpenDocument

[7] Концепция федеральной целевой программы «Русский язык» на 2011—2015 годы [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://rs.gov.ru/sites/rs-­gov.ru/files/Prilozhenie_k_rasporyazheniyu_Pravitelstva_ot_07-­02-­2011_no164-­r.pdf

[8] Заявление МИД России о Группе поддержки для Украины [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://archive.mid.ru//brp_4.nsf/newsline/49766426492B6E9644257C9E0036B79A

Розділ 10. Силові, спеціальні та дипломатичні операції

За загальною редакцією Кононенка К.А.

АВТОРИ: Горовенко В.К. (10.1), Місюра А.О. (10.2), Кошовий С.А. (10.3).

Мета будь-­якої війни —

підкріпити рішення уряду силою.

Роберт Хайнлайн

10.1. Військові рішення

В інтеграційному полі російської гібридної агресії проти Украї­ни, що поєднує в собі як воєнні, так і невоєнні аспекти, застосування військової компоненти має низку специфічних особливостей. Вони тісно ув’язані з трансформацією принципів застосування російських збройних сил в ході агресії, яка простежується за результатами аналізу активної фази конфлікту, починаючи з кримських подій у лютому 2014 р.

Першим із таких трансформованих принципів є заперечення присутності військових частин і підрозділів збройних сил Росії у зоні конфлікту та їх легендування.

Керівництво Росії і насамперед її президент В. Путін постійно заявляють, що російських військ в Украї­ні немає. Російський істеблішмент та підконтрольні йому ЗМІ намагаються переконати міжнародну спільноту, що на сході Украї­ни триває громадянська війна, спровокована Заходом, яка підігрівається зростанням націоналістичних та русофобських настроїв усередині держави. Росія ж не є стороною цього конфлікту.

Керуючись цим принципом, військовослужбовці підрозділів збройних сил Росії, яких вводять на територію Украї­ни, легендуються. На першому етапі операції в Криму, коли основні завдання виконував особовий склад російського спецназу, їх афішували як «місцеві сили самооборони»[1]. На тимчасово окупованих територіях Донецької і Луганської областей їх подають як підрозділи «збройних сил» так званих ДНР і ЛНР.

Однак узяті в полон у зоні АТО російські військовослужбовці, багато з яких, особливо у початковий період конфлікту, мали при собі посвідчення особи (військовий квиток, паспорт тощо), підтверджували факт безпосередньої участі російських збройних сил у бойових діях на сході Украї­ни. Серед випадків, які висвітлювались у засобах масової інформації, були, зокрема, затримання групи військовослужбовців 98-ої повітряно-­десантної дивізії на бронетехніці, окремих вояків 6-ої окремої танкової бригади, 9-ої окремої мотострілецької бригади, 31-ої окремої гвардійської десантно-­штурмової бригади[2].

Тому починаючи з січня 2015 р. було посилено заходи з маскування присутності російських вояків у зоні конфлікту. Зокрема, перед відправленням на територію Украї­ни вони, на вимогу командування, змушені писати рапорти на звільнення зі збройних сил. При цьому вони також здають на збереження свої військові квитки, паспорти та інші документи, які засвідчують особу. Російські диверсійно-­розвідувальні групи, що їх засилають у тил україн­ських військ, можуть навіть мати відповідні посвідчення «ДНР» або «ЛНР». Це дає можливість російській стороні у випадку затримання або загибелі ідентифікувати їх як добровольців, а не як професійних військовослужбовців.

Вживаються також заходи з приховування належності військової техніки збройним силам Росії. Перед відправленням на Донбас на них знищується заводське маркування, зафарбовується символіка, також з них знімають номерні знаки.

Загрозою для розкриття факту участі російської армії у війні проти Украї­ни та масштабів такої участі стала діяльність незначної кількості російських громадських організацій, певних засобів масової організації та окремих осіб. Вона активізувалася та стала особливо небезпечною для Кремля у другій половині 2014 р., коли до Росії почали надходити тіла загиблих на Донбасі російських військовослужбовців. Розслідування обставин їх загибелі, проведені журналістами деяких російських видань та громадськими діячами, зокрема, одним із лідерів опозиції Б. Нємцовим[3] та депутатом Псковських обласних зборів Л. Шлосбергом, сприяли формуванню негативної для В. Путіна оцінки його політики стосовно Украї­ни.

Саме на протидію цьому 28 травня 2015 р. було видано указ президента РФ, який відносить до державної таємниці відомості, що розкривають втрати збройних сил Росії у мирний час у період проведення спеціальних операцій.

Факт присутності російської армії на Донбасі є на сьогодні секретом Полішинеля. Про ознаки їх участі в конфлікті на сході Украї­ни заявляє, зокрема, керівництво Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Украї­ні[4]. Однак можна впевнено стверджувати, що Кремль і надалі буде це наполегливо заперечувати. Адже визнання цього факту може мати серйозні наслідки для Росії.

Другим принципом є максимальне використання агресором людських ресурсів окупованих територій для проведення воєнних дій.

Цей принцип особливо проявився в діяльності Росії на сході Украї­ни. Як на початку активної фази конфлікту у квітні 2014 року, так і надалі російський агресор намагався залучити до участі у бойових діях проти сил АТО якнайбільше представників місцевого населення. На першому етапі їх об’єднання називали «загонами повстанців», згодом вони були зведені у «збройні сили народних республік» у складі двох «армійських корпусів», а у травні 2016 р. розпочався процес реорганізації останніх в оперативні командування.

Реалізація цього принципу переслідує передусім політичну мету Кремля — представити міжнародній спільноті свою агресію проти Украї­ни як громадянську війну на Донбасі, боротьбу «волелюбного народу Новоросії» проти «київської хунти». Як заявляє В. Путін, у складі так званого народного ополчення воюють «вчорашні шахтарі та вчорашні трактористи»[5].

Водночас переслідуються і воєнно-­політичні цілі. Основна з них — максимально можливе покриття потреб військового потенціалу агресії за рахунок людських ресурсів місцевого населення. У більшості випадків ці ресурси використовують в агресивних акціях з прогнозовано високим рівнем втрат, особливо якщо такі акції не потребують залучення висококваліфікованих військових, тобто як «гарматне м’ясо».

Проаналізуємо деякі елементи, які дозволяють виявити реальний статус «збройних сил народних республік».

Насамперед варто звернути увагу на те, кому вони підпорядковуються і хто здійснює керівництво ними. Якщо взяти до уваги законодавчі акти квазідержавних утворень ДНР і ЛНР, то «збройні сили народних респуб­лік» підпорядковуються «головнокомандувачам збройних сил республік», якими є «глави республік». Безпосереднє керівництво ними покладено на «міністрів оборони республік».

Але на практиці ситуація є принципово іншою. Із завершенням у жовтні 2015 р. формування двох «армійських корпусів» остаточно склалася і система керівництва ними. Нині воно здійснюється генеральним штабом збройних сил Росії через Центр територіальних військ (донедавна — 12-­те Командування резерву) та інші органи управління Південного військового округу (штаб — у м. Ростов-­на-­Дону).

Безпосереднє управління цими корпусами покладено на кадрових військовослужбовців збройних сил РФ, які перебувають на командних і штабних посадах до роти включно. Їх ротація здійснюється залежно від напруженості бойових