Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Денис (15.01)
(Тиждень без Віки)

Я думав, що зможу витримати. Думав: дай їй час, трохи охолоне — і ми поговоримо.

Але з кожним днем тиша між нами ставала не просто гучнішою — вона давила. Ламала.

У понеділок вона не з’явилась у школі — я хвилювався, мало не зірвався зі свого класу, щоб перевірити, чи вона вдома. Але Анжела тільки кинула в мій бік крижане «не лізь», і я зрозумів: вона в курсі.

У вівторок Віка була. Пройшла повз мене, ніби я — просто тінь на стіні. Наші погляди зустрілись на секунду, і я вже було відкрив рота… але вона одразу відвернулась.

У середу я приніс їй чай. Просто поставив у неї на парту в кабінеті хімії. Вона навіть не глянула. Взяла чашку, встала — й віднесла в раковину. Вилила. Я бачив, як їй тремтять руки, але вона стояла гордо, мовчки.

Це було гірше за крик.

У четвер я не витримав і підійшов у коридорі.

— Віко… — мій голос зірвався. — Будь ласка, поговори зі мною. Хоч на хвилину.

Вона стояла біля шафки, переглядала підручники. Повільно закрила дверцята, взяла рюкзак і пішла, навіть не обернувшись.

— Я люблю тебе… — прошепотів я в порожнечу, але відповіді не було.

Вдома я не спав. Гортав наші фото, перечитував її повідомлення.
"Денис, не забудь про поліклініку у вівторок."
"Мені наснилось, що в нас дівчинка."
"Скоро будемо разом засинати й прокидатись, так?"

Я натискав на її контакт, дивився на екран — і не дзвонив. Бо знав: зараз не час. Але мені хотілося хоча б почути її голос.

Вночі, коли мама запитала, чому я нічого не їм і ходжу, як привид, я просто знизав плечима. Я не міг сказати, що втрачаю все, що для мене мало сенс. Що кожна секунда без Віки — як цвях у груди.

У п’ятницю, коли вона проходила повз мою парту, я підвів голову. Наші погляди знову зустрілись. Вперше за весь тиждень — по-справжньому. У її очах було щось нове. Втома. Але й біль. Такий самий, як у мені.

Я ледве не встав, не схопив її за руку. Але не посмів.

Це була її війна. І я її програвав.