Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Денис ( 18.01)

Неділя: 

Я стояв перед її дверима хвилин двадцять. Мерз, змерз так, що пальці не відчувалися, але серце — пекло. Довше не міг. Постукав.

Тиша.

Ще раз.

Вже збирався йти, коли почув кроки й шарудіння замка. Двері відчинились. Віка стояла в домашньому светрі, з мокрим волоссям, без макіяжу. Втомлена, тиха.
Але вона відчинила.

— Привіт, — сказав я обережно. — Я… не збираюсь лізти. Просто хотів побачити, як ти. І… ну, якщо ти дозволиш — побути поруч. Хоч трохи.

Вона дивилась на мене кілька секунд. Потім мовчки відступила вбік, впускаючи.

Квартира була тиха. З кухні пахло ромашковим чаєм.

— Сідай… — нарешті промовила вона й махнула на диван.

Я сів, вона поставила чай на стіл і сіла навпроти. Дивилась на свої руки.

— Пробач, — сказав я. — Я був ідіотом. Я не мав…

— Денис, — перебила вона. — Я просто… не хочу зараз знов усе це переживати. Мені важко. І я не знаю, як довіряти, якщо…

— Якщо боїшся, що я знову зроблю боляче, — закінчив я за неї. — Я не зроблю. Ніколи більше.

Вона не відповіла. Просто опустила очі.

Я відвів погляд — і помітив на підлозі біля дивана знайомий зошит. Обкладинка з написом "Щось типу щоденника (не читати!)". Віка раніше показувала мені кілька сторінок, коли була в настрої.

— Це твій? — я нахилився, взяв зошит. Вона не встигла зреагувати.

Я випадково відкрив — і побачив сьогоднішню дату.

---

18 січня 
Я знала, що він прийде. Відчувала. І саме тому зранку тримала себе в руках. Не плакала. Не панікувала. Просто варила чай і робила вигляд, що серце моє не розбите.

Але правде не заховаєш за ромашковим чаєм.

Денис ... Я ненавиджу, що досі кохаю тебе. Ненавиджу, що твій голос переслідує мене навіть у снах. Що коли ти поряд – все тіло кричить, щоб я тебе обійняла. Але я боюся.

Бо я – не просто дівчина. Я мама. Я не маю робити вигляд, що все ок, якщо мені боляче.

Я не знаю, як правильно. Але знаю одне – він все ще мій всесвіт. Просто зараз він десь далеко. І я не впевнена чи варто його знову запускати у свій орбітальний хаос.

---

Я не помітив, як сльози з’явились у мене на очах. Просто сидів із цим зошитом, стискаючи його, як якор.

— Ти… читав? — тихо спитала вона.

Я підвів на неї очі. Вона стояла в кутку, напівобернена, ніби боялася зустрітись зі мною поглядом.

— Так. Пробач. Я… не мав права. Але… дякую, що написала це.

— Це було не для тебе, — її голос затремтів.

Я встав. Поклав щоденник на стіл.

— Але я радий, що прочитав. Бо тепер знаю, що не все втрачено. Якщо я ще маю шанс… навіть крихітний… я боротимусь за тебе. За вас обох.

Вона мовчала. А потім зробила крок до мене.

— Це не буде легко, Денисе. Я ще не готова повністю довіритись.

— Тоді я буду поруч. Стільки, скільки треба. Без вимог, без тиску. Просто… поруч.

І вона, вперше за весь тиждень, дозволила мені торкнутись її руки.

Це була не перемога. Це був перший крок. Але такий важливий.