Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (19.01) 

Знову понеділок. Знову школа. І знову він.

Денис ніби влаштував собі особисту місію: не залишати мене ні на секунду. Іноді це дратувало. Іноді — здавалося таким рідним, що хотілось заплющити очі й здатись. Але я трималась.

Бо я ще не готова.

— Вікуся, дай я тобі рюкзак несу, — Денис наздогнав мене на вході й майже вихопив сумку з рук.

— Сама донесу. Я вагітна, а не з гіпсом, — відповіла я спокійно, не дивлячись на нього.

— Але все одно, — буркнув він, але послухався. Йшов поруч, тримаючи відстань, але очима не відпускав.

Перший урок — біологія. Сіла ближче до вікна, думаючи, що врятуюсь. Не вийшло. Денис просто перемістився через увесь клас, сів позаду й почав легенько смикати мене за волосся.

— Вікуся, давай миритися, ну? — шепотів.

— Ми не сваримось, — стиха кинула я. — Просто я вирішила тримати дистанцію. І ти казав, що без тиску.

— Я і не тисну. Я ніжно шепочу, — всміхнувся.

Я ледве стрималась, щоб не засміятись. Але зібралася і втупилась у підручник. Серйозно.

На перерві він знову з’явився з нізвідки. Притис мене до шафки — ніби випадково, ніби просто хотів щось сказати. Але його рука торкнулась моєї талії, і я відчула, як пульс рвонув вгору.

— Ти ще довго мене моритимеш? — прошепотів на вухо. Його дихання лоскотало шию.

— Я серйозно, Денисе. Мені потрібен час. Я повинна зрозуміти, що ти не граєшся. Що ти — не просто імпульс.

Він трохи відступив. Дивився на мене мовчки. У його погляді — біль. Але не злий, не ображений. Справжній. Глибокий.

— Я не граюсь, — сказав нарешті. — Якщо треба — чекатиму. Але я все одно поруч. Навіть коли злишся. Навіть коли не хочеш мене бачити.

— Добре, — кивнула я. — Будь. Але не тисни. Бо я втрачу довіру остаточно.

Він кивнув. Але коли проходив повз, його рука знову ковзнула по моїй долоні. Ледь-ледь. Майже нечутно. Але тіло пам’ятає.

Це найнебезпечніше...