Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (20.01)

Я вийшла зі школи раніше. Сказала, що погано себе почуваю — і це навіть не було брехнею. Просто все накрилось — втома, гормони, очікування. І він. Особливо — він.

Денис не писав зранку. Не виглядав мене в коридорах. Не шепотів дурниць під час уроків. І спершу це здалося полегшенням. Але чомусь весь день було ніби… порожньо.

Я сиділа на підвіконні в себе вдома, вкрившись пледом і пила тепле молоко з медом. І тут… дзвінок у двері.

— Віко, там… — виглянула Діана. — Твій Денис. І він з дуже дивним обличчям. Може, тікати будемо?

— Впусти його, — зітхнула я, вже підозрюючи щось.

Він зайшов мовчки. В руках — пакет, а в очах — буря. Втома, рішучість і щось зовсім нове.

— Можна поговорити? Без свідків? — кивнув на Діану.

— Якщо не влаштуєш драми.

— Обіцяю.

Я пішла за ним на кухню. Він поставив пакет на стіл і дістав із нього: дві маленькі коробочки, термос і… пісочний годинник.

— Це що? — злякано засміялась я.

— Це романтика, Віко. В моїй версії, — він налив у кружки какао з маршмелоу. — І це — 15 хвилин. Я не маю права на більше. Ти казала — без тиску.

— І що буде в ці 15 хвилин?

Він узяв мій телефон, вимкнув звук, відставив подалі. Підкрутив пісочний годинник.

— Я просто буду поруч. Можу торкатись — тільки якщо дозволиш. Можу говорити — тільки правду. Ніяких вимог, ніякого "давай назад", ніяких пояснень. Тільки я, ти і какао.

— Це звучить… небезпечно, — прошепотіла я, відчуваючи, як серце б'ється частіше.

— Тільки якщо ти захочеш.

Він сів поруч. Не торкався, не ліз із поцілунками. Просто дивився. Але той погляд… в ньому було все, чого я боялась і хотіла водночас.

— Знаєш, — почав він тихо, — я міг би жити без твоїх поцілунків. Але без твого голосу — ні. Я міг би чекати місяцями. Але кожен день без тебе — це як тиша в навушниках, коли грає улюблена пісня. Вона ніби є, а ніби вже втрачена.

Я не витримала — подивилась на нього прямо. Він підвівся і став переді мною, нахилився ближче.

— Можна? — прошепотів. Його пальці торкнулись моєї щоки.

Я кивнула.

І в ту мить він поцілував мене — ніжно, повільно, так, ніби в кожному русі губ було "вибач", "люблю" і "будь моєю" водночас. Я відчула, як зникає напруга, як теплішає тіло, як ніби нарешті вдихнула повітря після довгого занурення.

Та за кілька секунд я відсторонилась.

— Стоп, Денис… — прошепотіла я, опустивши очі. — Я ще не готова. Але… я вже ближче.

Він усміхнувся. Його погляд був не переможний — а вдячний.

— Цього досить. Для сьогодні.

І годинник досипав останні піщинки.