Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

Сігурд з сумнівом похитав головою.

— Невже хтось почав вбивати дракенів на острові? Це... важко уявити.

— Де ти бачила кістки дракона? — Рагнальд перевів погляд на Інгеборду.

— Першого я знайшла за поселенням, там є дивовижна система питної води. Інші — довкола поселення, — відповіла вона, направляючись у бік руїн.

— Давайте поснідаємо, а потім розійдемося в пошуках печери, де можна буде скласти кістки, — запропонував Сігурд, пришвидшуючи крок. Чим довше він стояв тут, тим сильніше його охоплювало відчуття, що він тут зайвий. Ніби сама земля намагалася позбутися його.

— Згоден, — підтримав його Рагнар. Йому також хотілося швидше покинути цю місцину. Водночас він відчував непереборну цікавість — йому кортіло дізнатися, як жили дракені, що могли залишити після себе.

— Крім стін, я нічого не знайшла, — заговорила Інгеборда, порушуючи тишу. — Все струхло від часу або згоріло у вогні.

— Дивно, що стіни досі стоять, — промовила Астрід, уважно розглядаючи споруди, які вже були зовсім поруч. Руїни нагадували застиглу хвилю — одна частина будівлі ніби потекла, перетворившись на застиглі кам’яні потоки.

— Вони складені з велетенських брил, — пояснив Рагнальд, торкаючись однієї з кам’яних брил. — Завдяки власній вазі вони не розсипаються. Але ось це... — Він показав на гладкі обплавлені потоки. — Це неможливо пояснити. Яке ж мало бути полум’я, щоб камінь потік, немов віск?

Сігурд розглядав сусідні будівлі. Вони всі мали схожі сліди.

— Цей камінь буде тут вічно... — тихо мовив Рагнар, не вірячи власним очам.

— Ходімо, покажу, де можна набрати води, — покликала всіх Інгеборда, не чекаючи заперечень. Вона впевнено крокувала серед руїн, її постава була прямою, а хода — твердою, наче вона знала кожен закуток цього місця.

Сігурд і Рагнальд переглянулися, а потім мовчки рушили слідом за нею. Вулиці цього покинутого поселення були широкими, але деякі будівлі стояли так тісно, що між ними ледь пробивалися промені сонця. Руїни кам'яних споруд нависали над мандрівниками, їхні обвалені стіни здавалися мовчазними свідками забутої історії.

Нарешті, петляючи крізь завали, вони вийшли до води. Те, що постало перед їхніми очима, змусило всіх завмерти від захоплення.

— Оце так... — видихнула Астрід, розширивши очі.

Перед ними розкинулася ціла система водних жолобів і невеликих озерець, які мерехтіли під сонцем. Вода стікала з кам’яних русел, виблискуючи чистими струменями, і розливалася по виритих у скелі заглибленнях. Сігурд з цікавістю глянув угору, де серед густих дерев губилися жолоби.

— Цікаво, звідки вона тече? — пробурмотів він, вдивляючись у гру світла на водній поверхні. — І де закінчується? — його погляд прослідував за потоком, що щезав десь у тіні.

— Звідки вона тече, я не знаю, — Інгеборда опустила бурдюк у воду, спостерігаючи, як швидко він наповнюється. — Але знаю, де вода перестає спадати в інше озерце. Там лежить кістяк дракона.

Слова дівчини повисли у повітрі, змушуючи всіх затримати подих.

Набравши води, вони рушили далі. Дорога була непростою: доводилося переступати через уламки каміння, пробиратися крізь густі зарості, що проросли серед обвугленої землі. Зрештою, пройшовши через вузький прохід між двома зруйнованими стінами, вони опинилися перед моторошним видовищем.

Череп. Велетенський, майже в людський зріст. Він лежав, нахилений убік, ніби досі споглядав небо своїми порожніми очницями. Час зробив свою справу: кістки, які лежали під постійним струменем води, залишалися білосніжними, тоді як ті, що лишилися на суходолі, вкрилися сірим нальотом.

Астрід обережно наблизилася, її рухи були повільними, ніби вона боялася потривожити прадавню істоту. Простягнувши руку, вона кінчиками пальців торкнулася черепа, відчуваючи під долонею його холодну гладку поверхню. Провела лінію по щелепі, доторкнулася до масивного ікла.

— Це... моторошно, — прошепотіла вона, ніби боялася порушити тишу цього місця. — Невже в когось піднялася рука, щоб вбити таку величну істоту?..

Її слова зависли в повітрі, змушуючи інших замислитися. Ким був цей дракон? Як він загинув? І найголовніше — хто зважився на таке?

— Ця знахідка може зробити острів знаменитим, — промовив Рагнар, обійшовши кістки.— Усі забажають отримати хоч шматочок кістки дракона.

— Тому ми їх заховаємо, — голос Інгеборди став холодним і твердим. В її очах з’явилися суворі вогники. — І жодна жива душа не дізнається про це.

— Не злись, — Рагнар підняв руки в примирливому жесті. — Я просто висловив свою думку. Звісно, я нікому не скажу.

Вони залишилися тут, біля кісток, щоб поснідати. Сидячи на прогрітому сонцем камінні, кожен поринув у власні думки. Запах вологи, шерхіт води, що текла між кістками дракона, створювали дивну атмосферу.

— Я не очікував, що череп буде настільки величезним, — порушив мовчання Рагнар. — Нам знадобиться велика печера, щоб сховати всі кістки.

— Це займе багато часу, — тверезо зазначив Сігурд. — Нам доведеться ще комусь розповісти про це. Ми не впораємось самі.