Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

Дівчина повільно рушила вперед, обережно розгортаючи густе гілля між двома величезними соснами. Її пальці ледь торкалися гілочок, не ламаючи їх. Інші йшли за нею, уважно повторюючи її рухи. Вони знали — не можна залишати слідів. Якщо хтось пройде цим шляхом пізніше, він не повинен здогадатися, що тут проходила група людей. Тиша навколо здавалася живою, наче сам ліс стежив за ними, оцінюючи кожен їхній крок.

Коли кущі залишилися позаду, Інгеборда знову оглянулася, немов ще раз переконуючись, що ніхто не зламав жодної гілочки. Вона вдивлялася в переплетені гілки дерев, у темні прогалини між ними, де навіть світло сонця не могло пробитися. Ліс тут був іншим — диким, забутим людьми.

— Нам сюди, — тихо сказала Інгеборда, показуючи рукою на густі чагарники, що утворювали майже суцільну стіну.

На перший погляд, цей шлях здавався хаотичним вибором, але для тих, хто вмів читати знаки лісу, все було очевидно. Гілки чагарників переплелися не випадковим чином — тут була прихована доріжка, майстерно замаскована тими, хто знав її таємницю. Лише досвідчений мандрівник міг помітити правильний напрямок. Вони пройшли вздовж стіни з чагарника і повернули за нею.

Вони рухалися далі, поступово заглиблюючись у темний, неходжений ліс. Під ногами хрустіли гілочки, хоча вони старалися ступати якомога тихіше. Сосни навколо змінилися масивними дубами, їхні товсті стовбури заросли мохом, що ніби поглинав будь-які сліди часу. Деякі дерева стояли мертвими, їхні скручені гілки простягалися до неба, наче руки, що благали про допомогу. Повітря тут було важчим, вологішим. Запах прілого листя змішувався з глибоким ароматом кори.

Через метрів п’ятсот Інгеборда повернула праворуч, не сповільнюючи кроку. На одному зі стовбурів Рагнар помітив виткий в'юнок, що обмотався навколо дерева особливим чином. З одного боку відстань між стеблами була ширшою, а з іншого — вузькою. Це була ще одна позначка, майже непомітна для чужих очей.

Сонце вже піднялося високо, пробиваючись крізь рідкі крони дерев. У більш відкритих місцях лісу ставало світліше, тепліше, а тут, у затінку, все ще панувала приємна прохолода. Повітря наповнив хвойний аромат від соснових дерев які почали замінювати дуби, він був змішаний із легким запахом землі, що починала висихати після вранішньої роси. Навколо щебетали птахи, сперечаючись між собою за право володіти цією ділянкою лісу.

Ще п’ятсот метрів — і ліс почав розступатися. Гілки більше не тягнулися до них, не хапали за одяг своїми шорсткими пальцями. Дерева стали рідшими, а під ногами вже не було товстого шару гнилих листків. Попереду виднілася чорна галявина — місце, яке здавалося чужим серед цієї дикої хащі. Земля тут була темною, майже чорною, без трави та моху, наче її спалило якесь давнє полум’я або ж ліс сам вирішив більше не дозволяти нічому рости тут. Навколо стояла тиша — навіть птахи перестали співати, неначе ця галявина була якоюсь особливою межею, за яку природа не бажала заходити.

Подорожні зупинилися, оглядаючи місцевість. Відсутність хоч якоїсь рослинності лякала. Земля була чорна, ніби обгорілий пергамент, пересохла і потріскана, місцями вкривалася тонкою кіркою застиглого скла, що виблискувало дрібними проблисками серед піщинок. Повітря було важким, насиченим ледь вловимим запахом попелу, який, здавалося, зберігався тут століттями.

— Що тут трапилося?.. — Астрід озирнулася довкола, її голос лунав тихо, ніби боявся потривожити мертву тишу цієї місцини. Вона губилася в здогадах, намагаючись зрозуміти, що могло призвести до такої спустошеності. Ні дерев, ні кущів, лише випалена рівнина, яка розтягувалася перед ними, немов поле битви, де природа зазнала нищівної поразки.

— Схоже, дракон вдарив своїм вогнем у це місце, — промовив Рагнальд, присідаючи. Він провів рукою по землі, і різко відсмикнув пальці. — Ай! — На шкірі виступила крапля крові. Він уважно оглянув руку, а потім поглянув на друзів. — Біля маєтку Останній шлях є така ж галявина. Там нічого не росте.

— Звідки вона там взялася? — Інгеборда спантеличено підняла брови. Вона ніколи не чула про подібне.

— Там розкладають королівський погребальний вогонь. До Розколу кожні двадцять п’ять років дракон прилітав, щоб запалити останнє вогнище для короля, — пояснив Рагнальд, уважно дивлячись на чорну землю. — Ось цей блиск... Це уламки скла. Пісок під час розжарення перетворюється на скло. Тому найімовірніше, драконяче полум’я вдарило саме сюди.

Присівши, він обережно дістав із-поміж піщинок маленький прозорий уламок. Поклав його собі на долоню і показав іншим.

— І справді скло... — Астрід торкнулася уламка кінчиками пальців, її голос лунав зі здивуванням і тривогою. — Невже на острові багато таких місць?

— Якщо дракони гинули, випускаючи полум’я, то так, — відповів Рагнальд. — Ми будемо знаходити такі поляни по всьому острову.

Рагнар мовчки розглядав округу. Його не покидало неприємне відчуття. На іншому боці випаленої рівнини виднілися стіни руїн. Здавалось, що вони стояли тут вічність, приховуючи в собі таємниці загиблого світу.

— Одне не дає мені спокою, — заговорив він нарешті. — Чому дракони почали спалювати свій острів?

— В архівах Земель під Крилами я знайшла записи про те, що дракон не може жити без свого дракена, — несподівано промовила Інгеборда. Її голос став задумливим, вона ніби витягувала з пам’яті щось забуте. — Це відкрили, коли один із дракенів загинув у завалах гір, і його дракон одразу ж загорівся і помер.