Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

Потім почав нарікати. Видно, й натурою був такий скиглій, змалечку прибитий долею. Зараз він нарікав на свідків. Вони, мовляв, давали свідчення, корисні тільки для компанії. Він не міг добитися від них жодного слова на користь Джексона. Вони добре знали, чий хліб їдять. Джексон — дурень. Полковник Інгрем відразу заплутав його й збив з пантелику. О, то великий майстер перехресного допиту, він примусив Джексона давати відповіді, які йому ж і шкодили.

— Як же могли Джексонові відповіді зашкодити йому, коли його була правда?

— Ет, до чого тут правда? — своєю чергою спитав адвокат. — Бачите ось оці книжки? — Він обвів рукою ряди полиць по стінах своєї малюсінької конторки. — Читаючи та вивчаючи їх, я тільки й пересвідчився, що закон — це одне, а правда — це щось зовсім інше. Та спитайте будь-якого юриста, він вам скаже те саме. Що таке правда, ви почуєте в недільній школі. А ці книжки розкажуть вам, що таке… закон.

— Ви хочете сказати, що правда була Джексонова, і все ж він програв позов? — обережно спитала я. — Ви хочете сказати, що суддя Колдуел судить несправедливо?

Адвокатик пильно дивився на мене з хвилину; тоді войовничий вираз на його обличчі погас.

— Де мені було з ними змагатися, — знову забідкався він. — Вони пошили в дурні і Джексона, й мене. На що я міг сподіватися? Полковник Інгрем — видатний адвокат. Якби він не був такий, йому б не доручили вести юридичні справи Сьєррських заводів, Бретонського земельного синдикату, Берклійського акційного товариства і трьох електричних фірм Окленда, Сан-Леандро і Плезентона. Адже він довірений корпорацій, а корпорації дурням гроші не платять{26}. Як ви гадаєте, чому самі лише Сьєррські заводи виплачують полковникові Інгремові двадцять тисяч доларів на рік? Бо його послуги варті тих грошей, ось чому. А моя праця того не варта. Якби була варта, то я б не скнів отут, склавши зуби на полицю, й не брав би на себе такі справи, як Джексонова. Як ви гадаєте, скільки б я одержав, вигравши цю справу?

— Та, либонь, облупили б його дочиста, — відповіла я.

— Авжеж, облупив би! — вигукнув він сердито. — Мені теж треба жити{27}.

— У нього жінка й діти, — докірливо сказала я.

— І в мене жінка й діти, — відказав він. — І ні одна душа на світі, крім мене, не подбає, аби вони мали що їсти.

Обличчя його раптом злагідніло, він розкрив свого годинника і показав мені наліплену зсередини накришки невеличку фотографію жінки й двох маленьких дівчаток.

— Ось подивіться. Мені з ними теж дуже важко. Я сподівався вирядити їх на дачу, якби виграв Джексонів позов. У місті їм нездорово жити… Але яка вже там дача…

Коли я підвелася й стала прощатись, він знову забідкався:

— То було безнадійно. Полковник Інгрем і суддя Колдуел — приятелі. Я не кажу, що це приятельство вирішило б справу й тоді навіть, коли б я на суді витяг із свідків такі, як треба, свідчення. Та все ж мушу сказати, що суддя Колдуел зробив усе, що лиш міг, аби перешкодити мені витягти з них такі свідчення. Суддя і полковник Інгрем належать до однієї масонської ложі й ходять до одного клубу. І живуть вони поряд, у такому районі, де я не маю змоги жити. їхні жінки теж приятелюють; вони весь час одні до одних у гості ходять, і на віст збираються то в одного, то в другого…

— Значить, ви вважаєте, що правда тут була Джексонова? — спитала я, затримавшися на порозі.

— Я не вважаю, я знаю це, — відповів він. — Спочатку я вірив навіть, що виграю цей позов. Але жінці я про те сказати не насмів, щоб її потім не розчарувати. Вона так мріяла поїхати на дачу…

— Чому, свідчивши на суді, ви не сказали про те, що Джексон намагався врятувати машину? — спитала я Пітера Донелі, одного з майстрів, які виступали свідками на суді.

Він довго думав, перш ніж відповісти. Потім, сторожко озирнувшись навколо, сказав:

— Чому? Тому що у мене добра жінка і троє прегарних діток.

— Я вас не розумію, — промовила я.

— Ну тому, що воно б мені на зле обернулось.

— Ви хочете сказати… — почала я.

Але він палко перебив мене:

— Я хочу сказати те, що я сказав. Я вже багато років працюю на заводі. Я ще зовсім малим хлопчаком став до прядильного верстата. І тяжкою роботою добився до нинішньої високої посади. Я майстер, щоб ви знали. 1 навряд, чи знайшлася б на фабриці хоч одна душа, що простягла б мені руку, якби я потопав. Колись я, звичайно, був у профспілці, але в двох страйках роботи не кинув, і робітники за це стали називати мене штрейкбрехером. Зараз жоден з робітників чарки зі мною не схоче випити, хоч би й за мої гроші. Ви бачите осьде шрами в мене на голові? То на мене каміняччя кидали. Кожне хлоп’я, що в нас у прядильні працює, проклинає моє ім’я. Єдиний мій друг — це компанія. Та не з якогось там обов’язку тягну я руку за компанією, — я хочу, щоб діти мої мали хліб і масло й жили по-людському.

— Чи Джексон сам був винен? — спитала я його.

— Ні, йому слід було присудити пенсію. Він був добрий робітник, не баламут.

— Отже, на суді ви не сказали правди, як присягалися?

Донелі похитав головою.

— Ви ж присягалися говорити тільки правду, саму правду, — сказала я урочисто.

І знов обличчя йому спалахнуло: він звів очі вгору, ніби звертавсь не до мене, а до неба:

— Хай моя душа в пеклі горить, але мої діти матимуть хліб і масло.

Директор Генрі Даллес, чоловічок із лисячим обличчям, зухвало подивився на мене і зовсім відмовився розмовляти. Я не змогла витягти з нього жодного слова про суд та його власні свідчення. Але з іншим майстром мені пощастило більше. Його звали Джеймс Сміт. Це був чоловік із різкими, суворими рисами обличчя, і я зневірилася в успіху, щойно побачила його. Він теж справив на мене враження людини, що боїться за свою шкуру, але, розбалакавшись із ним, я зрозуміла, що розумово він розвиненіший за першого майстра. Сміт погодився з Пітером Донелі в тому, що Джексонові повинні були присудити пенсію. Він навіть сказав, що то було жорстоко і безсердечно — викинути на вулицю робітника, що скалічився на фабриці. Сміт теж розповів мені, як багато каліцтв трапляється на фабриці, й сказав, що компанія завжди якомога