Читати книгу - "Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки"

Курс має навчити «краще тримати рівновагу» та, що не менш важливо, як знову підвестися, якщо ви таки впали.

Гнітючі факти та цифри: «Падіння — основна причина травм серед людей від 65 років і старше».

Я теж відчуваю менше твердості в ногах… Та все одно не впевнений щодо того курсу…

Я запитав Еф’є, на що вона відповіла, що навіть не думатиме про це. Греме зачекає до наступного року, а там буде видно. Грітьє часто губиться, але ніколи не падає. Еферт єдиний, хто хотів би взяти участь — у своєму інвалідному візку. Лише щоб додати їм труднощів.

Мені цікаво — а можна попросити про індивідуальне пробне заняття?

Антуан та Ріа сумують через смерть свого героя, Йоганнес ван Дама, критикана їжі, який змушував шефів тремтіти від страху. Наприкінці життя він ставив харчовим закладам, котрі відвідував, усе вищі оцінки. Може, аби підтвердити думку, що це саме він відповідальний за підняття кулінарних стандартів у Амстердамі. Ще одна можлива причина — щоб поліпшити і без того хороше ставлення до нього, адже він більше не міг приходити інкогніто. Його надто часто впізнавали. Тож коли б Йоганнес не зайшов до якогось ресторану, до справи там бралися усі.

Кілька років тому Йоганнес ван Дам написав у «Het Parool», що не мати змоги жити самостійно — це нестерпна мука. Я згадав про це, коли разом із вісьмома іншими пожильцями пив каву. Мої слова викликали бурхливе обговорення. Еферт був єдиним серед нас, хто замешкував у квартирі готельного типу, і він також єдиний захищав пізні погляди Йоганнеса. Еферт виступив проти більшості, обуреної таким негативним мисленням. Досить хоробре зізнання. Еферт був як палка з двох кінців — знавець і дурень.

Стельваген спостерігала звіддаля. Коли вона помітила, що я дивлюся на неї, то кивнула й пішла геть.

Сьогодні Всесвітній день хворих на Альцгеймера. І що накажете з цим робити? Намагатись запам’ятати?

Усі ці дні, коли відзначають то одне, то інше, а особливо хвороби, видаються мені суцільною дурнею. Всесвітній день прокажених, Всесвітній день хворих на СНІД, Всесвітній день діабетиків, Всесвітній день хворих на діарею… Виходить, я маю зустрітися з Грітьє і радо їй повідомити: «Сьогодні твій день! Хоча, по правді, це досить сумнівно, бо сьогодні ще й День гарного сусіда!» Мабуть, у році замало днів, тож Альцгеймер мусить ділити цей день із сусідами.

Хай там як, а День хворих на Альцгеймера — це просто марнування дня. Вони навіть не знають, який то день тижня.

Навіть якщо вам вісімдесят, у вас великий рот і називаєтесь ви Еферт, у вас все одно бувають миті сумніву. Еферт запитав, що я думаю про його плани на наступну середу. Він замовив для нас заняття з малювання і тепер трохи непокоїться, що це нікому не сподобається. «Хіба це трохи не нудно? Гадаєш, мені варто додати щось іще?»

Я заспокоїв його, що цей план гарний і такий, як є, і що навряд чи щось піде не так. Та й у будь-якому разі це не переплюне мого фіаско із гольфом.

«Що правда, то правда», — сказав він із самовдоволеною посмішкою, якої я не дуже й оцінив.

На антиурядовому протесті проти того, що людей похилого віку продовжують обдурювати, я не помітив розлюченого потоку ходунків, «Cantas» чи мобільних скутерів.

Насправді ж все виявилося не так погано, як ми думали, якщо, звісно, вірити статті у вчорашній «Volkskrant» під заголовком «ЦЕ ВИ ПРО ЩО, СТАРИЙ ТА ЖАЛЮГІДНИЙ?». Висновок з найбільшого уривка: сучасній молоді доведеться працювати значно довше і більше платити для своєї ж таки пенсії, ніж платять ті пенсіонери, які нині здіймають галас.

Та є й радісна перспектива: соціалісти, комуністи та партія «50 Плюс» планують відстоювати права старих, які опинилися за межею бідності. Згідно з останніми опитуваннями, ця коаліція має отримати шістдесят шість місць у Парламенті.

Учора вдень, після тижневої осінньої негоди, знову показалося сонце. На лавках перед входом і яблуку ніде було впасти.

Пані Бекель принесла чималий тюбик сонцезахисного крему і щедро ділилася ним із кожним, хто просив. Уже незабаром восьмеро громадян поважного віку з грудками крему на обличчях грілися на сонці, заплющивши очі. Нічогенька така картина.

Потім пані Бекель, глянувши на тюбик, нажахано вигукнула:

«Термін дії скінчився!»

«Та ще й так давно», — сказала пані Ван дер Плюґ, витягнувши окуляри для читання.

«Серпень 2009. Гадаєш, це могло зашкодити?»

Питання викликало щонайсерйозніші роздуми.

«Він може викликати рак… рак шкіри», — припустив пан Снель.

На що восьмеро громадян поважного віку почали щодуху стирати крем з облич. Еге ж, це легше сказати, ніж було зробити, зважаючи на численні зморшки.