Читати книгу - "Якщо на землі є пекло…"

Тепер Володина черга.

— Що у тебе?

— Дизентерія, пане лікарю, — відповідає Володя німецькою.

— Давно?

— Уже три дні, пане лікарю. Але я ще міцний… Якби припинилась кровотеча, я б зміг працювати…

«Пан лікар» раптом розсміявся.

— Воно й видно, що міцний, — каже, сміючись, і питає: — Скільки ж тобі років?

— Сімнадцять, пане лікарю.

— У таборах давно?

— Два роки, пане лікарю… Але повірте: я ще працездатний…

Це справило на німця-лікаря враження. Йому сподобався оцей бідовий хлопець, який жити хоче, але ні про що не просить, та ще й так гарно володіє німецькою.

— Гм-м… Ти правду сказав, що міцний. Гарний паросток міцного, здорового кореня. Гаразд, з'їж ось це — і кровотеча припиниться, — каже, подобрішавши, і дає хлопцеві велику, як піджачний гудзик, чорну таблетку пресованого вугільного пилу. Володя розгризає її, намагається проковтнути, але все застряло в горлі.

— Добу не їсти і не пити. В першу штубу! — командує лікар.

Двоє натренованих санітарів хапають голого Володю під пахви і волоком тягнуть по забитих людьми коридорах, спритно долаючи усі перешкоди. Виявляється, це найзручніший спосіб транспортування хворих. Оскільки в першій штубі не було де голкою ткнути, Володю поклали в туалетній кімнаті, де вже лежало більше десятка голих, нещасних хворих.

— Полежиш поки що тут, а потім переведемо в штубу. Хто-небудь вріже дуба, і місце знайдеться, — пообіцяли санітари і пішли — у них роботи вистачало.

Вікно розчинене навстіж, гуляє скажений протяг, а Володя лежить голий на цементній долівці. Тут можна завити вовком, збожеволіти чи раптово померти від розриву серця. Зуби вистукують дріб, м'язи скручує судома, але Володя конвульсивними рухами все ж таки намагається розтирати заклякле тіло. Поруч лежить уже мертвий. Раптом Володя упізнає в ньому свого ж таки капо. Ще три дні тому він по-звірячому знущався з в'язнів команди «Гаст», а тепер ось сам сконав серед нещасних. У нього на грудях величезне татуювання — розіп'ятий Ісус Христос, під яким напис польською мовою: «Врятуй мене, господи, від лихих людей!..»

«Нічого собі святенник!» — з огидою подумав Володя, проте не здивувався, бо вже взагалі розучився дивуватися. Не відчував і ненависті до мертвого садиста…

З'явився санітар з білизною, забрудненою карболкою. На відміну від інших, він був веселий і балакучий. Цей відгодований, рожевощокий балакун почувався на своїй роботі непогано і любив побазікати. Звали його Хельмут.

— От бачите, я ж казав, що переведу вас у штубу. В мене слово — олово! Сказав — зробив, зробив — сотворив, а якщо сотвориш диво — попадеш в рай, як сказано в біблії. Отже — в рай, ворушись, братва! У нас усе швидко й чітко — раз-два і готово! Мертвих відтарабанимо в трупарню для побачення з предками, а вас запрошую в штубу. Там ви будете, як у бога за пазухою, — ніхто не вкраде і не зобидить. Та ви ж найщасливіші люди в світі! — весело базікав Хельмут, але все ж таки допоміг Володі підвестися, одягти білизну і перейти в штубу. Цей Хельмут був цілком терпимим, хоча й носив на грудях зелений вінкель німецького кримінального злочинця.

Нижні три яруси нар були повністю забиті дистрофіками, а на верхньому, четвертому, куди не кожний мав сили піднятися, трохи вільніше. Але ж як туди вилізти? Роздумувати довелося недовго — у санітарів усе «раз-два й готово». Чотири дужі руки спритно гойднули Володю над долівкою — і ось він уже летить на четвертий ярус, як тріска. Навіть здивувався, що не розсипалися кістки. Упав на людей, які тут лежали покотом. Вони зустріли його жахливою лайкою, проте розсунулися, і він якось втиснувся в гурт, відчувши під собою тверді, обчовгані дошки. «Ну що ж, це ліпше, ніж на цементній долівці», — подумав з полегшенням.

Тут, як і в трупарні, панував запах смерті. Санітари відчинили вікна, щоб «вигнати сморід і зробити морозну дезинфекцію». У відчинені навстіж вікна вривається жорстока зима. Проревіла табірна сирена — відбій! Отже, прожито ще один день!..

Світло погасло. Залишилася блимати підсліпуватим оком тільки синя сигнальна лампочка, немов недремне око самої смерті. Штуба, чотириярусні нари з трьома сотнями доходяг — усе поринуло в могильну темряву. У розчинені вікна летить сніг, але ніхто навіть не думає їх зачиняти — бояться санітарів. Деморалізована, занепала духом, знекровлена маса, уже не здатна ні чинити опір, ні боротися за своє життя. Усі ці люди у таборі щодня ходили поруч зі смертю, однак для багатьох з них досі вона була чимось далеким, туманним. А тепер усі вони відчули її владний, холодний подих…

Володя невидющими очима дивиться в темний простір палати, вщерть заповненої замученим юрмиськом людей. Це похмура оселя марення, туги, страждань, болю і відчаю, де все просякнуте смертю. Біль у животі, в усьому тілі не вгамовується. Юнак уже не може розплющити повік, тільки чує, як гупає кров у скронях. «Значить, я ще не вмер…» І маряться якісь дуже далекі, але яскраві спогади. Дивується, бо ж дивно, що людина, помираючи, може так яскраво бачити в уяві картини свого далекого дитинства — світлого й сонячного, як погожий травневий день, коли він, тоді ще наївний сільський хлопчина, дивився на весь довколишній світ, як на радісне свято, і на його життєвій стежині ще не було ніяких болючих втрат, не було пожежі війни, шибениць, тюрем і концтаборів…

Ось він на березі мальовничої річки, босоніж, у коротеньких штанцях, без кашкета. Шовкова трава, голубе небо, море сонця і світла… Мати пере білизну і замочує полотно, яке ткала на допотопному дерев'яному верстаті старенька, мила бабуся… І яке ж воно гарне, це домоткане полотно… яке хороше… Можливо, ще й тому, що робилось власними руками… Сліпучо сяє яскраве сонце. В його променях Володя бачить степ — широкий, як світ. Синіють сокирки і дзвоники, жовтіють китиці кашки, бурячково червоніють пухнасті будяки, пломеніють червоні маки, синіють святі й чисті, як очі дитини, волошки…