Читати книгу - "Якщо на землі є пекло…"

«Чому я так виразно бачу ці голубі волошки? Чому я плачу?» Ніжна чарівність казкових картин хапає за серце. Володя вже ніби ширяє над степом і плаче від щастя. А мати, святково вбрана, простягає до нього руки, усміхається і кличе, неначе він у колисці, ще зовсім маленький, немовля. Володя не наважується наблизитись до неї, боїться, що вона злякається, не впізнає в ньому свого сина, виснаженого, страшного, напівмертвого. «Мамо! Це я! Не кидай мене!» — розпачливо кричить Володя і прокидається.

Темно. Тьмяно блимає синя сигнальна лампочка. Довкола тліють дивні людиноподібні істоти. Тісно й холодно, як у могилі. А в гарячій уяві знову й знову зринають яскраві картини дитинства. Рідна земля! Вона поставала в пам'яті, заквітчана вишневими садками, сузір'ями далеких, замріяних сіл серед неозорих ланів… Зелений океан бурякових плантацій, спіле золото пшениць, море зелені й сонця… Батьківська хата над ставком, залита сонцем, у рожевому ранковому тумані. Воля! Тепер Володя знає їй ціну, та що з того? Її не повернути…

Володя заплющує очі і подумки знову поринає в солодко-щемні згадки. Йому так хочеться втекти — хоча б на хвильку! — від кошмарної дійсності і ще раз побачити те, що завжди жило в пам'яті і часто приходить в сни.

І в його уяві знову постає неозорий степ, радісно-манливий, тремтливо-ніжний, сліпучо-сонячний і безмежно-прекрасний з золотою райдугою на півнеба. Володя аж мліє від щирого захвату: скільки тут пахощів, зелені, простору і краси! Йому навіть здалося, що він фізично відчув, як дмухнув пестливий вітерець — і степ захвилювався травами, як щедра нива половіючим житом, коли його гойднуть м'які оксамитові хвилі… На очах закипають сльози…

Він остаточно прокидається, і його незвичайне піднесення швидко згасає, як іскра на льоту. Ось щойно серце гупало так радісно й заклично, а зараз усе заступив холодно-пліснявий морок. «Яка прекрасна земля і яке то щастя жити на ній і бути людиною! Але ж яке страшне лихо, якщо на землі є пекло!» — думає Володя. І раптом лють, як вибух, спалахнула в його свідомості, і хлопець майже уголос сказав сам собі: «До біса капітуляцію! Я ще живий, ще є Жора, є побратими, і ще не все втрачено!» Так народжувалася тремтлива надія…

Інтуїтивно Володя відчуває — скоро підйом. І справді, невдовзі почулися кроки — зайшов штубовий, почухмарився, голосно позіхнув, увімкнув світло.

— Ауфштейн! — гаркнув хрипким голосом.

Заворушилися ті, хто ще живий і хто ще міг ходити. Аж тепер проревіла сирена, почалась загальна побудка усього табору.

— Кафи-и голєн, кафи-и голєн! — лунало по всьому табору. Ця команда означала «отримувати кофе!»

Трохи згодом хтось у штубі кричить:

— Ану, «мусульмани», ворушись, хто живий і хто хоче жити! Каву несуть!

У штубі здіймається гамір, стогін. Виявляється, ще не всі померли, не всі втратили бажання жити. Ті, хто ще може ходити, злазять з нар, пробираються до виходу, штовхають один одного, спішать у коридор, де будуть давати чи вже роздають каву. Володя вирішує й собі розворушитися. Ледве додибцяв до коридора. Тут утворився натовп голодних, напівбожевільних людей. Навіть дивно, що ці напівживі істоти можуть зчинити такий шарварок. А втім, ненадовго. Запанувала мертва тиша, як тільки прийшли санітари із замашними киями в руках.

Рожевощокий Хельмут дістає записничок і зачитує номери тих, хто, відповідно до ревірних законів, може одержати двісті грамів окропу, підфарбованого штучною ерзацкавою в брудний колір. Напій цей гіркий, огидний, не засолоджений навіть сахарином. Крім цієї рідини, більше нічого не дають. І взагалі, в ревірі хліб нікому не видається. Щоправда, в обід дехто одержить двісті грамів баланди. Оце й увесь добовий пайок хворого, якщо тільки він його одержить. Але більшість хворих взагалі нічого не одержують і душе швидко помирають. Щоб прискорити цей процес, начальство вирішило роздавати пайки тільки в коридорі. Хто не може, не здатний самостійно вийти в коридор — той не повинен жити…

Володин номер не значився в списку щасливчиків, і він, так нічого й не одержавши, з трудом, тримаючись за стіни, поплентався на своє місце. Ліг на нари і втупився в стелю. В горлі пересохло, мучила спрага. Бляшанка окропу зігріла б нутро, хоч трохи полегшила б муки…

За стіною з силою фонтана враз бризнула музика — акордеон… Чи не марення це? Але ж ні, якийсь невідомий чарівник у сусідньому приміщенні віртуозно грав на акордеоні. Як потім виявилося, в сусідній кімнатці разом з лікарями й санітарами ревіру мешкав акордеоніст із Парижа, французький єврей Мішель, якого зарахували на посаду лікаря, тому що він учив грати на акордеоні заступника начальника ревіру — есесівця Целлера. Целлер з'являвся на урок щодня рівно об одинадцятій ранку і до дванадцятої під керівництвом Мішеля вчився грати. А коли його не було, тобто до одинадцятої, Мішель грав сам, переливаючи свій біль у звуки дивовижних мелодій. Це була талановита імпровізація, яка ятрила переповнені скорботою серця смертників, викликала неймовірний душевний біль. Німецький «хонер» ридав у руках талановитого музиканта, оплакуючи гірку й трагічну долю приречених в'язнів, їх загублене життя. І так було страшно чути справжню музику серед усіх жахів світу…

Була, мабуть, шоста година ранку, і, поки в ревірі не з'явилися есесівці, Мішель упивався грою. Володя прислухався, і гарячі ридання душили горло. Скорботним реквіємом, криком відчаю і безнадії звучали трагічні мелодії.

Хтось із в'язнів похмуро пожартував: все-таки нам пощастило — помираємо з музикою. Йому ніхто не відповів. А в дерев'яних промерзлих стінах барака, як у домовині, судомно билась скорботна мелодія, неначе поранена, знесилена горлиця, яка відчайдушно рветься з клітки на волю…

Для чого існував цей ревір? Щоб швидко, без зайвої мороки відправляти знесилених в освенцімські крематорії. Так згрібають в купу сміття, щоб легше було навантажити й вивезти на звалище. Усе залежало від того, коли з Освенціма надійде заявка на «сировину», бо п'ять гігантських крематоріїв, газові камери та