Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

шиї. Ко­за­ки по­вер­ну­ли на­зад до греблі. Уся ни­зи­на сли­ве суспіль бу­ла вкри­та шля­хетським тру­пом. На греблі й за греб­лею тру­пи ле­жа­ли по­ко­том. Суспіль вкри­ли зем­лю шля­хетські ок­са­ми­тові та шов­кові кун­туші. Зліта­лись гай­во­ро­ни, за­чув­ши кри­ва­вий по­жи­вок. Ба­га­то сліз про­ли­лось по всій Ук­раїні та Польщі після то­го страш­но­го дня.

- А ба! чва­ни­лись па­ни, що роз­же­нуть на­гай­ка­ми і по­одніма­ють в нас наші рид­ва­ни, цеб­то клун­ки та тор­би з су­ха­ря­ми. А те­пе­реч­ки мосьциві па­ни ус­те­ли­ли нам шлях до волі своїми саєта­ми, пар­чею та ок­са­ми­та­ми. Ка­жи гоц, аж як пе­рес­ко­чиш! - сміялись ко­за­ки, вер­та­ючись до та­бо­ру.

І по­топ­та­ли ко­за­ки до­рогі шля­хетські саєти та ок­са­ми­ти чобітьми, по­топ­та­ли хло­пи пос­то­ла­ми та бо­си­ми по­ре­па­ни­ми но­га­ми.

Дуже вже зав­зя­то ру­ба­ли ко­зацькі та хлопські со­ки­ри та ко­лу­ни, гріючи заш­по­ри в пальцях, що по­за­хо­ди­ли віка­ми в ко­зацькі ру­ки од польських мо­розів.

І поліг пиш­ний цвіт польської шлях­ти! поліг не за сла­ву, доб­ро й во­лю, не за ви­со­ку ідею, а за зло й кай­да­ни, й не­во­лю і те пек­ло для Ук­раїни, в кот­ро­му во­ни й на­далі ба­жа­ли сма­жи­ти та шква­ри­ти на­род на Ук­раїні.

А скільки поміж мосьци­ви­ми па­на­ми по­ляг­ло й ук­раїнських пе­ре­вертнів, що нак­ла­ли го­ло­ва­ми за пиш­ний шля­хетський рай, до кот­ро­го во­ни так спо­чу­ва­ли, і за­во­ди­ли пек­ло для своєї ко­лишньої Ук­раїни! Скільки їх за­па­гу­би­ло там своє жи­вот­тя, і честь, і ша­ну, і слав­не імен­ня своїх предків, що за­хи­ща­ли й бо­ро­ни­ли Ук­раїну од уся­ких на­пас­ників! Мар­но за­ги­ну­ла й си­ла, й міць Ук­раїни!

Як Вітовський та Ос­солінський виг­реб­лись з бист­ри­ни і при­нес­ли страш­ну звістку на да­ле­кий кінець та­бо­ру, до кня­зя Домініка, па­ни тро­хи не зомліли од стра­ху та жа­ху.

Князь Домінік тільки що всмак по­по­луд­ну­вав з знач­ни­ми па­на­ми і ще сидів за сто­лом. Стіл був зас­тав­ле­ний срібним по­су­дом, срібни­ми блю­да­ми, тарілка­ми та мис­ка­ми з уся­ки­ми наїдка­ми. Не­по­до­пи­ва­те ви­но бли­ща­ло в зо­ло­тих та срібних куб­ках та пу­га­рях.

Вітовський та Ос­солінський вско­чи­ли в на­мет мокрі, як хлющ, аж оде­жа на їх хлю­ща­ла, по­да­ли страш­ну звістку і побігли далі, щоб оповісти­ти дру­гих при­водців війська. Князь Домінік схо­пив­ся з місця, не­са­мохіть ви­хо­пив шаб­лю з піхви і підняв її вго­ру, не­на­че для обо­ро­ни. Йо­му чо­гось зда­ло­ся, що ко­за­ки і та­та­ри вже не­да­леч­ко, от-от не­за­ба­ром вско­чать в йо­го обоз, в йо­го на­мет. Він зблід, не­на­че зде­ре­венів і зак­ляк на місці з підня­тою вго­ру шаб­лею. Пе­ред ним май­ну­ли дикі та­та­ри, страшні ко­за­ки з шаб­ля­ми, пе­ред йо­го очи­ма ніби заб­ли­ща­ли криві шаблі, блис­нув пу­чок си­риці: йо­му вже зда­ва­лось, що йо­го ніби в'яжуть си­ри­цею, скру­чу­ють на­зад ру­ки. Князь Домінік сто­яв і не во­ру­шив­ся. Вій нічо­го не примічав, нічо­го не ба­чив, нічо­го не чув. Страш­на прий­деш­ня до­ля не­на­че при­го­лом­ши­ла йо­му па­мо­ро­ки.

Поли на­ме­ту одс­ло­ни­лись. В на­мет вско­чив жва­вий Ко­нец­польський, білий, як крей­да, за ним всту­пив Ост­ро­рог з ка­ла­мут­ни­ми, ніби згас­ли­ми очи­ма, а по­зад їх стов­пи­лись на­тов­пом усі значні па­ни, пе­ре­ля­кані, неп­ри­томні.

Князь Домінік швид­ко опам'ятав­ся, по­ба­чив­ши, що то бу­ли не та­та­ри і ко­за­ки, а йо­го ко­ле­ги, і за­во­ру­шив­ся.

- Що нам те­пер чи­ни­ти? Що по­ча­ти? - крик­ну­ли па­ни до Домініка.

- Оступатись! тіка­ти! - про­мо­вив ніби крізь сон князь Домінік.

- Треба зібра­ти військо­ву ра­ду і пе­редніше ще по­ра­ди­тись, - ти­хо обізвав­ся Ост­ро­рог.

- Треба зібра­ти військо­ву ра­ду і по­ра­ди­тись, - ме­ханічно про­мо­вив князь Домінік за Ост­ро­ро­гом.

Усі три при­водці, усі най­значніші па­ни звеліли ко­ню­шим сідла­ти коні, ско­чи­ли на коні й по­ка­та­ли на ра­ду да­ле­ко за обоз, в чис­те по­ле. Їм усе зда­ва­лось, що ко­за­ки й та­та­ри от-от не­за­ба­ром набіжать на їх обоз, вже слідку­ють за ни­ми навз­догінці.

- Що те­пер, «мосьці па­но­ве», нам чи­ни­ти? - спи­тав князь Домінік в панів на раді.

- Треба до­кон­че тіка­ти, бо це не­пе­ре­лив­ки! - крик­нув дех­то з панів.

- Треба тіка­ти як­мо­га швид­ше! - ра­яли усі па­ни і пос­та­но­ви­ли пе­ре­да­ти вер­хо­венст­во й при­вод­ницт­во над військом кня­зеві Єремії, а самі аж тряс­ли­ся та все пог­ля­да­ли на обоз, чи не шуг­ну­ли вже ту­ди ко­за­ки й та­та­ри. Усім па­нам не ба­жа­лось їха­ти до Кри­му на одвіди­ни гетьма­на По­тоцько­го та Ка­ли­новсько­го.

Рада скінчи­лась. Па­ни пос­ка­ка­ли в свій обоз і за­раз пос­ла­ли верхівця в Єреміїн табір з лис­том, у кот­ро­му до­ру­ча­ли Єремії при­вод­ницт­во над усім військом вза­галі. Усі при­водці й най­значніші па­ни за­раз ки­ну­лись втіка­ти, дав­ши за­гад ви­ря­ди­ти упе­ред рид­ва­ни з по­жит­ка­ми. Че­ля­динці зап­ряг­ли коні в ка­ре­ти. Па­ни ме­ту­ши­лись, біга­ли з пе­ре­ля­ку по на­ме­тах, сно­ви­га­ли, не­на­че ко­за­ки вже й справді на­па­да­ли на са­мий обоз. Князь Домінік з пе­ре­ля­ку не­на­че ос­товпів, сто­яв в на­меті й не­на­че нічо­го не ба­чив. Срібний по­суд ва­ляв­ся на столі, а князь не примічав йо­го; не приміча­ли йо­го й слу­ги і по­ки­да­ли на столі срібні тарілки, ва­зи, жба­ни, не­на­че то бу­ли ло­па­ти або но­чо­ви та ко­ри­та, не варті то­го, щоб їх за­би­ра­ти. Домінік вхо­пив в ру­ки скриньку з червінця­ми, вий­шов з на­ме­ту й ждав, до­ки по­да­дуть йо­му ка­ре­ту. Не­по­си­дя­щий Ко­нец­польський вско­чив в свій на­мет і з пе­ре­ля­ку не знав, що ха­па­ти, не­на­че йо­го на­мет навк­ру­ги вже об­ня­ла по­же­жа. Хап­кий, верт­кий, в'юнкий та спішний на вда­чу, він і в зви­чай­ний час все чо­гось ніби ку­дись ха­пав­ся, ку­дись поспішав, вертівся, ме­ту­шив­ся: і їв швид­ко, і пив ніби на­хильці, і го­во­рив, то за­пи­ку­вавсь, ніби нит­ки рвав. Те­пер в цей страш­ний час Ко­нец­польський ме­ту­шив­ся по на­меті, кру­тив­ся, як му­ха в ок­ропі, не знав, що ха­па­ти, що ки­да­ти, брав од­не й ки­дав на стіл, брав дру­ге й ки­дав до­до­лу. В йо­го ру­ки тру­си­лись, не­на­че в про­пас­ниці. Він вхо­пив кап­шук з червінця­ми і навіщось ки­нув на стіл. Червінці бряз­ну­ли і роз­ко­ти­лись та роз­си­па­лись по столі, по неп­риб­ра­то­му срібно­му по­су­дові. Дри­жа­чи­ми ру­ка­ми він ха­пав роз­си­пані червінці й хо­вав їх в ки­шені. Йо­му в ру­ки влізла зо­ло­та сільнич­ка з сіллю: він уб­гав в ки­ше­ню й сільнич­ку, потім вхо­пив за­ра­зом з червінця­ми срібну чар­ку і за­су­нув її в дру­гу ки­ше­ню, а далі на­ла­пав ок­раєць па­ля­ниці, й па­ля­ни­ця опи­ни­лась в ки­шені. По­вер­нув­шись на­зад, він ки­нув оком на до­ро­гий кинд­жал з зо­ло­тим дер­жал­ном, вхо­пив йо­го й за­су­нув ту­ди ж та­ки, в ки­ше­ню. Кинд­жал штрик­нув гост­рим кінчи­ком в но­гу. Ко­нец­польський крик­нув, ви­хо­пив кин­жал з ки­шені, пож­бу­рив йо­го до­до­лу, а сам вис­ко­чив надвір, по­ки­нув­ши на столі кап­шук з червінця­ми.

За по­ро­гом він натк­нув­ся на Ост­ро­ро­га. Ост­ро­рог, вхо­пив­ши в своєму на­меті тільки обе­ре­мок ла­тинських кни­жок, вис­ко­чив з на­ме­ту й сто­яв не­по­руш­но, жду­чи ка­ре­ти.

Конюхи по­да­ли ка­ре­ти. При­водні повс­ка­ку­ва­ли в ка­ре­ти без тя­ми, без жод­ної свідо­мості в го­ло­вах і ки­ну­лись нав­те­ки