Читати книгу - "Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан"

— Ти сердишся на мене, — промовляє він. — І мабуть, завжди сердився.

— Так, — я вперше дозволяю собі сказати це відверто. Цей чоловік стільки всього мене вчив і водночас цікаво, чи навчив хоч чогось. Я хотіла б знову бути Феном — хлопчиком, народженим вітром. Здерти з себе цей світ і бути просто учнем з пензликом замість руки та чорнилом у жилах. Фен міг би жити спокійним життям. Щасливим життям.

— Чому ви не шукали мене? Ви хоч хвилювалися, що я зник?

— Авжеж, — каже він. — Ти був моїм найкращим учнем.

Мене жалять його слова. Ще одне нагадування про те, що я втратила.

— Тоді чому так легко відпустили?

— Гадаєш, це було легко? — каже майстер Ван. — Нелегко. Я ламав собі голову, чи чимось засмутив тебе, чи, може, справді мало годував. Або тебе знайшов якийсь родич, або ти просто передумав займатися каліграфією. Я замислювався, чи був поганим учителем. Лише через місяці до мене прийшов здогад, чи не забрали тебе проти власної волі. Та це не мало значення. Пам’ятаєш, чого я тебе навчав? У каліграфії, як і в житті, мазки не виправляють. Треба змиритися: що зроблено, те зроблено.

Я заперечливо хитаю головою й ненавиджу його за ту легкість, з якою він промовляє ці слова.

— Ви відпустили мене, — кажу я. — Принесли в жертву своїм переконанням про мистецтво.

Майстер Ван повертається до мене спиною і йде до кафедри. Така ж велична в моїх спогадах, як і сам майстер Ван, тепер вона нічим не примітна й тьмяна від непотрібності.

— Не було жодних жертв, — промовляє він. — Каліграф служить волі паперу. У цьому житті я — лише пензлик. А ти? Ти не пензлик. Ні, ти — чорнильний камінь, і завжди ним був.

— Говоріть по-людськи! — кричу я. — Верзете якісь нісенітниці! Я робив усе, як ви мене вчили. І погляньте, де я! Я й близько не цілісний. Я втомився намагатись.

— Виходить, ти не слухав, — спокійно каже майстер Ван. — Я навчив тебе ієрогліфів, техніки, мазків. Показав, яким має бути каліграф у цьому світі. Та доки не навчишся писати самостійно, без моєї руки, то ніколи не станеш цілісним.

У класі безпечно, проте я не можу залишатися тут вічно. Я востаннє окидаю поглядом усі гобелени на стінах навколо. Вірші, ієрогліфи та звитяжна мудрість — втілення таких самих каліграфів, як майстер Ван. Школа могла б обвалитися та зникнути, але ці ієрогліфи все одно здавалися б мені такими ж дивовижними, як і першого дня, коли я переступила її поріг.

«У тебе руки митця», — якось сказав мені Нельсон. Тоді я поставилася до нього недовірливо, бо вважала, що він уводив мене в оману, щоб заманити. Проте насправді я сама собі не довіряла. Руки говорили, що я — митець. А серце не було таким упевненим. Усі ці тренування й ієрогліфи. Зрештою, від мене залежить, що з того вийде.

* * *

Останній з чотирьох скарбів робочого кабінету — чорнильний камінь — найважливіший, оскільки з нього починається каліграфія: щоб суха туш стала чорнилом, спочатку її треба розтерти на чорнильному камені. Чорнильний камінь вважають скарбом, і ставитися до нього слід відповідно. Є така приказка: митець любить свій інструмент так само, як мати любить сина. Тішить, що це не просто камінь, а щось життєво важливе, навіть могутнє. Щоб створити, чорнильний камінь спершу має зруйнувати — спочатку треба знищити себе, розтерти в пасту, і лише тоді можна стати витвором мистецтва.

13

Нас будять рано-вранці, коли сонце вінчає верхівки дерев. Будь-якого іншого дня рожева смужка на небі здавалася б прекрасною. Однак сьогодні я бачу на обрії лише передвістя крові.

Нам спутують руки та зв’язують мотузкою в ряд. Нельсон позаду мене праворуч. Я озираюся, щоб глянути на нього, але він за межами мого поля зору, і я чую лише, як його ноги волочаться по траві.

У моєму шлунку ворушиться черв’як, звиваючись на рідесенькій юшці, якою нас нагодували перед настанням ночі. Якщо мене зараз знудить, що зі мною зроблять? Відріжуть язика? Ударять по обличчю та зламають мій і так зламаний ніс? Чоловік, який веде мене, смикає мотузку, щоб потягти вперед, але я більше не можу стриматися. Я відкриваю рота й чекаю, коли підступить жовч.

Проте жовч не виходить. Натомість з’являється Лінь Дайю.

Мушу сказати, що рада її бачити. Минуло стільки часу. За дні, проведені в моєму тілі, вона стала спокійною й навіть ще вродливішою, ніж я її пам’ятаю. Її шкіра та волосся сяють здоров’ям і добрим відпочинком. Очі заспані, але досі дорогі серцю. Вона теж радіє мені, та потім її погляд переміщається на чоловіка, який тримає мотузку.

— Що це? — питає вона мене. Лінь Дайю вперше здається наляканою. Тулиться до мене й водить своїми долонями вгору-вниз по моїх руках. — Що відбувається?

— Ти спала певний час, — спромагаюся сказати. — Я не хотіла тебе будити.

— А треба було. Ти навмисне це зробила.

— Ні, — клянуся їй, хоча сама вже не впевнена.

Вона полишає мене, щоб обійти всю ватагу. Пригинається й підводиться, щоб роздивитися Нама, Лума, Нельсона й навіть Джова, перш ніж повернутися до мене.

— У чому річ? — цікавиться вона. — Що сталося?

— Я розповім. Це не займе багато часу.

* * *

— Скажи їм, — каже вона. — Розкрий свою справжню особистість. Вони ніколи не повісять жінку.

— Невже? А як же моя мама?

— Це інше. Це було в Китаї. Америка інакша. От побачиш.

Не почувши від мене нічого у відповідь, вона замовкає та їде далі на моїй спині, знервована й насторожена. Її порада не полишає мене. Так, я могла б розкрити свою справжню особистість, однак що потім? Може, мене й відпустять, але не моїх друзів. Або ж пустять мене по колу, аж доки я перетворюся на посудину для огидних тварюк у них між ногами. Я знаю вдосталь про таких чоловіків.

Або. Або я мовчу. І йду туди, куди й усі.

— Не дай нашій історії так завершитися, —