Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

думки везти їх із собою, йому надто добре була відома пильність мусульман. Але єзуїт на цьому дуже наполягав, і треба було визнати, що решта дарунків виявилась досить бідною, та не могла скласти гідного підношення. Вона обмежувалася двома кілограмами мускусу з дуже неприємний запахом, який їм порадили обміняти на тютюн, що вони й зробили, великою мірою на цьому програвши. Був ще шовковий пояс, вишиваний золотою ниткою. У Гондарі, на тогах білого мусліну, він викликав би захоплення. У Каїрі та, тим більше, у Версалі, цілком доречним буде побоювання, що на європейський смак він виглядатиме швидше лахміттям. Нарешті, як уже відомо, всі тварини — і слони, і коні — загинули в дорозі. Від них залишився ящик з вухами слона. Понсе заручився запевненнями Мюрада, що вони сумлінно запаковані. Той гарантував це, поклавши руку на серце. Знаючи, для чого спершу призначалися ці вуха, живодер їх майже законсервував. Коли їх витягнуть із ящика, вони будуть гнучкими, немов живі.

Після бурхливої розмови з Пашею, під час якої консул представив плутані пояснення та повторив найпринизливіші вибачення, він сповістив отця Плантена, що необхідний дозвіл на вивіз абіссінців отримано. Треба було лише діяти з обережністю, щоб олександрійські муфтії ні про що не дізналися, через що усе могло зірватися, бо ці фанатики не допускали жодних подорожей африканців до християнських земель.

Нарешті настав час прощатися. Месьє де Майє, як гарний гравець, приймав на вечері в консульстві трьох подорожніх, тобто Понсе, єзуїта та канцлера. Жана-Батіста, здавалося, було повністю реабілітовано; консул намагався його підлестити, оскільки той міг зашкодити йому у високих інстанціях. То була ділова вечеря. Пань за столом не було. Вони з’явилися лише за кавою, яку пили в маленькому музичному салоні, про який Жан-Батіст дізнався на урочистій вечері. Ні месьє де Майє, ні його дружина не підозрювали, яку насолоду та яке хвилювання народжували вони в серцях двох закоханих, які потрапили в такий тісний простір, що мали змогу десять разів торкнутися один одного, зберігаючи при цьому найприродніший вигляд. За наполяганням батька мадемуазель де Майє сіла за клавесин та зіграла кілька п’єс. Деренчливий звук клавесину, потребує, щоб викликати відгук у душі, певного настрою, якого у більшості гостей того вечора не було, зате його мали в достатку юні закохані напередодні розлуки. Як кислота, котру ллють на медяну пластинку, витворює там подекуди заглиблення та лишає недоторканою решту поверхні завдяки воску, котрим вона вкрита, звуки інструменту не завдали ніякої шкоди ні бесіді єзуїта з месьє де Майє, ні пильній увазі месьє Масе, ні сором’язливому марнославству Флео, але вони зачепили за живе розчулені серця Алікс та Жана-Батіста, до яких жоден кат не міг би застосувати ні непомітнішої, ні солодкішої тортури.

Їм досить швидко вдалося вгамувати хвилювання, але вони вийшли звідти такими враженими один одним, що були готові допустити велику необережність.

Щойно повернувшись, Понсе побачив у своїй кімнаті Франсуазу, котра зовсім захекалася від швидкого бігу. Вона сповістила його, що одразу після півночі Алікс чекатиме в саду. То була ніч, коли місяць стояв у повні: їх могли побачити. Небезпека була надто великою. Він запротестував. Франсуаза сказала, що так вони з Алікс і знали. «Що є відважнішим, — думав Жан-Батіст, — відмовитися за двох заради безпеки, або обрати зухвалість і задоволення?» У забороненому коханні, яким було їхнє, здоровий глузд не міг бути розціненим інакше, ніж як прояв байдужості та нерішучості, чого Жан-Батіст аж ніяк не хотів. Він відповів, що прийде.

У домовлену годину, вже сховавшись у сквері, він побачив здалека добре освітлені місяцем силуети двох жінок, які наближувалися. Коли вони порівнялися з гратами, Жан-Батіст раптом розрізнив іншу тінь, котра, здавалося, перебігла з-поза одного стовбура платану за інший. Алікс підбігла до свого коханого, обняла його. Він притиснув її до грудей, але попросив мовчати, а сам не зводив очей з темного місця, де причаїлася рухома тінь. Вона виринула знов, та стрибнула між двох дерев у напрямку саду.

— За вами стежать, — шепнув Жан-Батіст до Алікс.

Від цього слова вона немов скрижаніла. Франсуаза, яка чекала біля гратів, теж, мабуть, побачила тінь, і наблизилася до пари. Вона почула слова Жана-Батіста.

Може, через передчуття, якого, однак, він не усвідомлював, Жан-Батіст узяв із собою кинджал. Схопившись за руків’я, він у мить вигадав план, і переповів його наразі жінкам.

— Я підійду до шпигуна та викрию його, — сказав він. — А ви прямуйте до консульства, але ховаючись, та не бігом. Чи маєте ви ключ від задніх дверей?

— Так, — відповіла Франсуаза.

— Тоді обійдіть тим шляхом та, коли повернетесь, неодмінно удайте що міцно спите. Може бути, що…

— Ідіть! — сказала Франсуаза, — про решту не турбуйтеся.

Жан-Батіст поспішно обняв Алікс, неабияким зусиллям власної уваги закарбувавши цей смак, цю ніжність, цей погляд у найдовшій своїй пам’яті, оскільки вони вже завтра мали стати єдиною його втіхою на довгі місяці. Потім відірвався від неї та кинувся в сад, де була найгустіша тінь. Він обійшов грати та вийшов через дерев’яну хвіртку. Повільними кроками пробрався аж до межі головної вулиці, і теж сховався за стовбуром платана. Чітко побачив у місячнім світлі срібні силуети двох жінок, які поспішно йшли вулицею, яка огинала консульство. Тінь шпигуна перетнула вулицю і знов розчинилася за стовбуром одного з дерев. Під час цієї перебіжки Понсе зміг розрізнити чоловіка, вдягненого на манер франків, середнього зросту та, схоже, без зброї. Він збагнув — щоб захопити шпигуна зненацька, в будь-якому разі доведеться викрити себе. Хоча той, кого він переслідував, підставляв спину, бо спрямовував свій погляд у бік жінок, які втікали. Понсе хутко пробіг два проміжки між деревами та, нарешті, заховався за деревом, біля якого зупинився той чоловік, перед тим, як перетинати вулицю. Отже, Жан-Батіст тієї миті знаходився поза полем зору того, кого він збирався схопити.

Понсе обрав момент і перестрибнувши вулицю, накинувся на силует, який рухався в темряві, охопив його рукою, приставив до горла кинджал. Справжнього бою не було. Стулившись тілами, але не бачачи один одного, борці впали на землю, почали качатися і Жан-Батіст з легкістю переміг. Його супротивник, не маючи сили та не володіючи технікою бою, з ножем під горлом, дав витягнути себе на світло.

— Сюди! Сюди! Стража, вбивають!

Чоловік, який опинився в руках Понсе, почав голосити.

— Масе! — скрикнув Жан-Батіст.

Той закричав удвічі гучніше. Консульство було недалеко; вже чулися грюкання на ганку — безсумнівно, стража хапалася за зброю. У вікнах запалили світло. Троє людей вибігли на вулицю. Масе не припиняв кричати,